Постмодернізм в українській літературі: ознаки напряму

Постмодернізм — одне з найпомітніших явищ у літературі й культурі другої половини XX – початку XXI століття. На Заході його початки сягають 1960–1970-х років, коли письменники й філософи відчули, що попередні способи описувати світ вичерпали себе. В українській літературі постмодернізм заявляє про себе з кінця 1980-х років — на хвилі перебудови, послаблення цензури й розпаду радянської системи.

Світоглядною основою постмодернізму стала недовіра до так званих «великих розповідей» (метанаративів) — універсальних істин, ідеологій, релігійних доктрин і філософських систем, які претендують на пояснення всього сущого. Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар у книзі «Постмодерний стан» (1979) визначив постмодернізм саме як «недовіру до метанаративів». Інакше кажучи, постмодерніст сумнівається, що хтось володіє єдиною правдою, — чи то комуністична ідеологія, чи релігійний догмат, чи науковий закон, який пояснює все.

Звідси випливає друга важлива засада: світ сприймається як текст, а культура — як величезна бібліотека всього, що вже написано, сказано й зображено. Немає сенсу вигадувати щось «абсолютно нове», бо все вже існує — можна лише цитувати, перекомбіновувати, пародіювати й гратися з готовими формами. Це кардинально відрізняє постмодернізм від модернізму, який прагнув створити нову мову й нову форму.

В українському контексті постмодернізм став насамперед реакцією на соцреалізм і радянський офіційний пафос. Десятиліттями література мусила бути «ідейною», «партійною», «народною» — тобто обслуговувати єдину правильну ідеологію. Коли цензура впала, письменники почали іронізувати над ідеологічними штампами, перетворюючи літературу на карнавал свободи. Саме на зламі 1980–1990-х років в Україні виникають перші постмодерністські угруповання й твори.

У програмі НМТ постмодернізм фігурує у двох позиціях: як «постмодернізм як літературне явище» (рядок 6.1) і як «постмодернізм як явище в сучасному літературному процесі» в переліку напрямів (рядок 0.6). Зверни увагу: програма називає його «явищем», а не «напрямом» чи «течією» — це підкреслює, що постмодернізм охоплює не тільки літературу, а й філософію, архітектуру, кіно, музику й інші сфери культури.

Постмодерністський текст можна впізнати за кількома характерними ознаками. Що більше їх збігається в одному творі, то впевненіше можна стверджувати, що він належить до постмодернізму. Розгляньмо кожну ознаку докладно.

Інтертекстуальність і цитатність. Постмодерністський текст — це мозаїка з відсилань до інших творів. Автор свідомо вплітає в текст цитати, алюзії (натяки на відомі сюжети чи образи), ремінісценції (непрямі згадки) та навіть цілі фрагменти з чужих книжок. Крайній вияв цього прийому — центон, текст, складений винятково з цитат. Наприклад, роман може починатися рядком із Шевченка, а закінчуватися фразою з рекламного слогана. Інтертекстуальність нагадує читачеві: цей твір не претендує на «оригінальність», він живе в мережі інших текстів.

Гра з читачем і метатекст. Оповідач у постмодерністському творі часто звертається безпосередньо до читача: «Ти, мабуть, думаєш, що зараз буде…», коментує власний процес письма, пропонує обрати один із кількох фіналів або навмисно містифікує. Це називають метатекстом — текст про те, як пишеться текст. Автор ніби запрошує читача до співтворчості, руйнуючи ілюзію «серйозної» оповіді.

Іронія й самоіронія, пародія. Постмодерніст не вірить у «великі істини», тому не може ставитися до них серйозно. Він іронізує над усім — над ідеологією, над високою літературою, над самим собою. Пародія — глузливе наслідування відомого тексту чи стилю — стає улюбленим прийомом. Травестія (перелицювання серйозного сюжету на смішний лад) також широко вживається. Наприклад, сучасний автор може переписати міф про Орфея мовою смс-повідомлень.

Карнавальність. Поняття ввів Михайло Бахтін, описуючи середньовічну сміхову культуру. Карнавальність — це світ «навиворіт», де все перевертається: блазень стає королем, серйозне стає смішним, високе — низьким. У постмодернізмі карнавальність виявляється в абсурді, масках, бурлескних сценах, зниженні святого й урочистого. Поетичні вистави «Бу-Ба-Бу» — класичний приклад літературного карнавалу.

Змішування високого й низького. Постмодерніст не визнає ієрархії тем і стилів. Сакральне сусідить із буденним, книжна лексика — зі сленгом, елітарна культура — з масовою (реклама, телебачення, поп-музика). Герой може цитувати Біблію, а наступною фразою — рекламу прального порошку. Це не випадковість, а свідомий прийом: показати, що «високе» й «низьке» — лише умовні категорії.

Фрагментарність і колажність. У постмодерністському творі рідко буває лінійний сюжет із зав'язкою, кульмінацією й розв'язкою. Натомість — уривки, зміна жанрів, відкритий фінал, який нічого не підсумовує. Текст нагадує колаж: автор «склеює» різнорідні шматки — вірш, газетну статтю, уривок із щоденника, діалог. Читач сам мусить скласти з цих фрагментів цілісну картину (а може, й не скласти — це теж прийнятно).

Одна з найпоширеніших помилок на НМТ — плутати постмодернізм із модернізмом. Назви справді схожі, але це два різні явища, які по-різному ставляться до традиції, автора й читача. Розберімося раз і назавжди.

Модернізм (кінець XIX ст. — 1920-ті роки) — це серйозний, навіть трагічний пошук нової форми й нової мови. Модерніст вірить, що митець — геній-творець, який відкриває глибини психіки, краси й істини. Символ у модерністів має глибокий, «справжній» зміст, який треба розгадати. Модерністи заперечують попередню традицію (реалізм, класицизм) і прагнуть сказати щось абсолютно нове.

Постмодернізм (друга половина XX ст. — поч. XXI ст.) — це іронічна гра з уже існуючими формами й текстами. Постмодерніст не вірить у «великі істини», тому ставиться до них іронічно. Автор — не творець, а компілятор і гравець, який цитує, перекомбіновує й пародіює. Символи й цитати вжито не для поглиблення змісту, а для гри: вони можуть бути пародійними, несподіваними, навіть абсурдними.

Спільне, що вводить в оману: оповідь від першої особи, фрагментарність, суб'єктивність — усе це є і в модерністів. Наприклад, «Я (Романтика)» Миколи Хвильового — модерністська новела з оповіддю від першої особи, фрагментарною структурою й глибоким психологізмом. «Intermezzo» Михайла Коцюбинського — імпресіоністична новела, де фіксуються миттєві враження. «Майстер корабля» Юрія Яновського — модерністський роман із нелінійною оповіддю. Усі ці твори не є постмодерністськими, бо в них немає іронічної гри з текстами, пародії та карнавального зниження.

Найпростіший тест: запитай себе, чи ставиться автор до свого тексту серйозно, чи він іронізує й грається. Якщо текст серйозно шукає глибини — це модернізм. Якщо текст іронічно переграє вже відоме — це постмодернізм.

Український постмодернізм має кілька яскравих осередків і форм. Розгляньмо найважливіші з них — саме вони можуть фігурувати в завданнях НМТ як приклади явища.

Карнавальна поезія 1980-х: «Бу-Ба-Бу». 1985 року у Львові виникло літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» — «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Його засновники — Юрій Андрухович, Олександр Ірванець і Віктор Неборак. Вони влаштовували поетичні вистави-перформанси, де поезія поєднувалася з клоунадою, масками, абсурдом і пародією. «Бу-Ба-Бу» свідомо знижувало офіційну радянську урочистість, перетворюючи літературу на карнавал. Це класичний приклад постмодерністської карнавальності в українській поезії.

«Станіславський феномен». У 1990-х роках в Івано-Франківську (колишній Станиславів) сформувалася група письменників-постмодерністів, яких об'єднував часопис «Четвер» (заснований 1989 року Юрієм Іздриком). До «станіславського феномену» належать Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Галина Петросаняк, Володимир Єшкілєв. Їхні твори позначені грою з читачем, інтертекстуальністю, іронією та змішуванням стилів.

Іронічна проза 1990-х. У 1990-ті роки з'являються романи, які стали маніфестами українського постмодернізму: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996) Юрія Андруховича, «Воццек» Юрія Іздрика. У цих творах постмодерністські ознаки виявляються найповніше: фрагментарна оповідь, гра з читачем, пародіювання ідеологічних і літературних штампів, змішування високої культури з масовою.

Важливо запам'ятати: програма НМТ не називає конкретних авторів постмодернізму в переліку обов'язкових текстів. Імена Андруховича, Іздрика, Прохаська та інших — це приклади, які ілюструють явище. На тестуванні перевіряють уміння впізнати ознаки постмодернізму в незнайомому уривку, а не знання конкретних творів цих письменників.

Розгляньмо чотири типові завдання, які можуть трапитися на НМТ. Кожне розберемо покроково.

Приклад 1. Ознакою постмодернізму є…

Завдання: Укажи ознаку, яка належить постмодернізму як літературному явищу.

Варіанти: А) правило трьох єдностей (часу, місця, дії); Б) типовий герой у типових обставинах; В) фіксація миттєвих вражень, барв і звуків; Г) культ античної форми й гармонії; Д) інтертекстуальність і гра з читачем.

Розв'язання: Перебираємо варіанти. А — це ознака класицизму (три єдності в драматургії). Б — ознака реалізму (типізація). В — ознака імпресіонізму (фіксація вражень). Г — ознака класицизму (культ античності). Д — це справжня ознака постмодернізму: текст зітканий із відсилань до інших творів, а автор запрошує читача до гри.

Відповідь: Д.

Чому інші варіанти неправильні? А плутає постмодернізм із класицизмом XVII–XVIII ст. Б — із реалізмом XIX ст. В — з імпресіонізмом (течією модернізму). Г — знову з класицизмом.

Приклад 2. Логічні пари: ознака ↔ напрям чи течія

Завдання: Установи відповідність між ознакою (1–4) і літературним напрямом чи течією (А–Д).

1. Мозаїка цитат і пародія на відомі тексти.

1. Фіксація миттєвих вражень, барв і звуків.

1. Гранична емоційна напруга, «крик» душі.

1. Образ-символ і музичність вірша.

А — постмодернізм; Б — імпресіонізм; В — експресіонізм; Г — символізм; Д — класицизм (зайве).

Розв'язання: Ознака 1 (мозаїка цитат, пародія) — це інтертекстуальність, ключова риса постмодернізму. Отже, 1 → А. Ознака 2 (фіксація вражень, барв, звуків) — імпресіонізм: 2 → Б. Ознака 3 (емоційна напруга, «крик») — експресіонізм: 3 → В. Ознака 4 (образ-символ, музичність) — символізм: 4 → Г. Класицизм (Д) залишається зайвим.

Відповідь: 1→А, 2→Б, 3→В, 4→Г.

Приклад 3. Який прийом постмодернізму провідний в уривку?

Завдання: Прочитай уривок і визнач, який прийом постмодернізму є провідним.

«Еней підійшов до автовокзалу, глянув на розклад: „Карфаген — 12:30, рейс 404“. Він згадав, що Дідона обіцяла безкоштовний Wi-Fi і знижку на каву за передзамовленням квитка. „Бути чи не бути? — подумав Еней. — Але спочатку кава“. Він узяв лате з сиропом і сів чекати, гортаючи стрічку в телефоні.»

Варіанти: А) карнавальність; Б) бурлеск «Енеїди» Котляревського; В) іронічна гра з класичним сюжетом і змішування високого й низького; Г) фрагментарність; Д) метатекст.

Розв'язання: Уривок свідомо використовує сюжет «Енеїди» Вергілія (Еней і Дідона), але переносить його в сучасність: автовокзал, Wi-Fi, кава, телефон. Це іронічна гра з класичним твором. Високий епос знижується до буденних деталей — це змішування високого й низького. Варіант Б (бурлеск «Енеїди» Котляревського) — пастка: «Енеїда» Котляревського належить до класицизму кінця XVIII ст., а не до постмодернізму. Карнавальність (А) і фрагментарність (Г) тут не провідні. Метатексту (Д) немає.

Відповідь: В.

Приклад 4. «Станіславський феномен» — це…

Завдання: «Станіславський феномен» — це…

Варіанти: А) київські неокласики 1920-х років; Б) течія модернізму початку XX ст.; В) група письменників-постмодерністів Івано-Франківська 1990-х; Г) празька школа поетів; Д) дисидентський рух 1970-х.

Розв'язання: «Станіславський феномен» — це група письменників з Івано-Франківська (колишній Станиславів), які творили в 1990-х роках у стилі постмодернізму. Отже, правильна відповідь — В. А — неокласики (згадай: М. Зеров, П. Филипович) — це модерністи 1920-х, не постмодерністи. Б — модернізм початку XX ст. — це інша епоха. Г — празька школа (Є. Маланюк, О. Ольжич) — поети-емігранти 1920–1930-х. Д — дисиденти (В. Стус, І. Світличний) — шістдесятники, не постмодерністи.

Відповідь: В.

• Плутати постмодернізм із модернізмом початку XX ст. через схожість назв. Запам'ятай: модернізм — це пошук нового (кінець XIX – 1920-ті), постмодернізм — гра з готовим (друга половина XX – XXI ст.).

• Вважати постмодерністським будь-який текст з оповіддю від першої особи чи фрагментарністю. Фрагментарність і суб'єктивність є і в модерністів («Intermezzo» Коцюбинського, «Я (Романтика)» Хвильового). Шукай іронію, пародію, гру з читачем.

• Плутати постмодерністську іронію з гумором реалістів (Нечуй-Левицький) чи з усмішками Остапа Вишні. У реалістів гумор — спосіб типізації й викриття; у постмодерністів іронія — світоглядна позиція, сумнів у будь-яких істинах.

• Приписувати постмодернізм бурлеску «Енеїди» Котляревського. «Енеїда» — це класицизм кінця XVIII ст., хоч і з елементами бурлеску. Постмодернізм виникає на два століття пізніше.

• Вважати «станіславський феномен» угрупованням XIX ст. чи течією модернізму. Це явище 1990-х років, пов'язане з Івано-Франківськом і постмодернізмом.

• Плутати інтертекстуальність (відсилання до інших текстів як художній прийом) із простим цитуванням як доказом (наукове цитування). У постмодернізмі цитата — елемент гри, а не підтвердження істини.

На НМТ-2026 завдання на постмодернізм можуть трапитися в різних формах. Розгляньмо, як саме це перевіряють.

У демоваріанті НМТ-2026 завдання 15 (вибір однієї з п'яти, 1 бал) вимагає розпізнати ознаки постмодернізму серед прозових уривків. Це завдання спирається на рядок 6.1 програми («постмодернізм як літературне явище») і рядок 0.6 («постмодернізм як явище в сучасному літературному процесі»).

Пункт 4 «Вимог до рівня загальноосвітньої підготовки учнів» передбачає вміння «співвідносити літературний твір із відповідним літературним напрямом, стилем, течією». Рядок 0.6 називає постмодернізм «явищем у сучасному літературному процесі» — зверни увагу на це формулювання, бо воно може з'явитися в тесті.

Форми завдань НМТ-2026:

• Завдання 1–25 — одна з п'яти (А–Д), 0 або 1 бал за кожне.

• Завдання 26–30 — «логічні пари» (установлення відповідності), 1 бал за кожну правильно встановлену пару (максимум 4 бали за завдання).

Орієнтовний час на виконання всього тесту — 60 хвилин на 30 завдань. Отже, на одне завдання в тебе приблизно 2 хвилини.

Стратегія: Рішення ухвалюй за сукупністю ознак, а не за однією. Якщо в уривку є лише фрагментарність, але немає іронії, пародії чи гри з читачем — це може бути модернізм, а не постмодернізм. Перевір наявність щонайменше двох-трьох ознак одночасно. Найнадійніші маркери: інтертекстуальність (цитати, алюзії), іронічна гра з читачем, змішування високого й низького, карнавальне зниження.

• Постмодернізм — явище в літературі й культурі другої половини XX – початку XXI ст.; в українській літературі — з кінця 1980-х років.

• Світоглядна основа: недовіра до «великих розповідей» (метанаративів) — єдиних істин та ідеологій (Жан-Франсуа Ліотар, «Постмодерний стан», 1979).

• Основні ознаки постмодернізму: інтертекстуальність, гра з читачем, іронія й пародія, карнавальність, змішування високого й низького, фрагментарність.

• Модернізм серйозно шукає нове, постмодернізм іронічно грає з уже сказаним. Модерніст — творець-геній, постмодерніст — компілятор і гравець.

• Українські явища постмодернізму: «Бу-Ба-Бу» (карнавальна поезія 1980-х), «станіславський феномен» (Івано-Франківськ, 1990-ті), іронічна проза 1990-х (романи Андруховича, Іздрика).

• Постмодернізм визначають за сукупністю ознак, а не за однією. Найнадійніші маркери: інтертекстуальність, іронічна гра, змішування високого й низького.

• Не плутай постмодернізм із модернізмом початку XX ст.: фрагментарність й оповідь від першої особи є в обох, але іронія й пародія — тільки в постмодернізмі.