Дисидентський рух: арешти 1965 і 1972 рр.
~20 хв · 9 розділів · 11 тестових запитань
Характеризувати течії, форми й методи дисидентського руху в УРСР, визначати хвилі арештів 1965 і 1972 рр., співвідносити дисидентів з їхніми творами в самвидаві й тамвидаві та встановлювати послідовність подій 1965–1976 рр.
Наприкінці серпня — у вересні 1965 р. в УРСР відбулася перша хвиля масових затримань української інтелігенції. Ця дата є програмовою для НМТ. У Києві, Львові, Івано-Франківську та Тернополі заарештували понад 20 представників інтелігенції. Серед них — брати Михайло і Богдан Горині, Опанас Заливаха, Валентин Мороз, Святослав Караванський, Іван Світличний та інші. Арешти поклали край «хрущовській відлизі»: частина шістдесятників, які досі діяли в межах дозволеного, перейшла до відкритого протесту й стала дисидентами.
Протест у кінотеатрі «Україна»
4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем'єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Щойно в залі згасло світло, на сцену вийшов Іван Дзюба й повідомив глядачам про масові арешти української інтелігенції. Із зали його підтримали В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Вони закликали людей підвестися на знак протесту: «Хто проти тиранії — встаньте!». Адміністрація кінотеатру ввімкнула сирену, щоб заглушити виступи. Затримань на місці не було, але згодом учасників протесту покарали.
Наслідки протесту й суди
Учасників протесту в кінотеатрі покарали ще восени 1965 р.: їх звільняли з роботи, а Василя Стуса у вересні 1965 р. відрахували з аспірантури Інституту літератури АН УРСР. 1966 року відбулися закриті суди над заарештованими. Засуджені отримали вироки до 6 років таборів суворого режиму. Значення цих подій величезне: арешти 1965 р. стали вододілом між «відлигою» й епохою «застою». Частина шістдесятників, які досі сподівалися на еволюцію системи, зрозуміла, що відкритий опір неминучий, і перетворилася на дисидентів.
В умовах тотальної цензури дисиденти не могли друкувати свої твори в офіційних видавництвах. Вони винайшли два способи поширення правди: самвидав і тамвидав.
Що таке самвидав і тамвидав
Самвидав — це нелегальне поширення заборонених текстів у машинописних копіях. Автор або переписувач передруковував текст на друкарській машинці через копірку, щоб отримати одразу 3–5 примірників. Ці копії передавали з рук у руки, перечитували вночі, ховали в тайниках. Тамвидав — друк цих самих творів за кордоном, звідки книжки таємно переправляли назад до СРСР. Українські видавництва в діаспорі (наприклад, «Сучасність» у Мюнхені) публікували твори дисидентів, а західні дипломати, журналісти й туристи ввозили їх в Україну.
Ключові твори самвидаву
1965 року Іван Дзюба завершив працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Спираючись на ленінські гасла про рівноправність націй, він довів, що в УРСР насправді триває русифікація. Дзюба надіслав текст керівникам УРСР, сподіваючись на діалог, а 1968 р. його видали за кордоном — уже як тамвидав.
1966 року історик Михайло Брайчевський написав статтю «Приєднання чи возз'єднання?», у якій спростував офіційну тезу про «возз'єднання» 1654 р. і довів, що Переяславська угода була військово-політичним союзом, а не возз'єднанням.
1967 року В'ячеслав Чорновіл склав книжку «Лихо з розуму» — збірку документів і портретів 20 засуджених 1965–1966 рр. Того ж року Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника імені Берії» — сатиричний опис радянських таборів.
Листи-протести й поезія в тамвидаві
1968 року 139 науковців і митців підписали «лист 139» до керівників СРСР — протест проти незаконних судів і русифікації. Підписантів звільняли з роботи й виключали зі спілок письменників та художників. 1970 року в Брюсселі вийшла збірка поезій Василя Стуса «Зимові дерева» — класичний приклад тамвидаву.
Твір | Автор | Рік | Форма |
|---|---|---|---|
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» | Іван Дзюба | 1965 | самвидав / тамвидав |
«Приєднання чи возз'єднання?» | Михайло Брайчевський | 1966 | самвидав |
«Лихо з розуму» | В'ячеслав Чорновіл | 1967 | самвидав |
«Репортаж із заповідника імені Берії» | Валентин Мороз | 1967 | самвидав |
«Зимові дерева» | Василь Стус | 1970 | тамвидав (Брюссель) |
Після першої хвилі арештів дисидентський рух не згас, а знайшов нову форму — самвидавний журнал. 1970 року В'ячеслав Чорновіл започаткував «Український вісник» — періодичне видання, яке виходило до 1972 р. і містило відомості про арешти, суди, утиски української культури та протести проти них. Ця дата (1970–1972) є програмовою для НМТ.
Друга хвиля арештів — «генеральний погром»
12 січня 1972 р. розпочалася друга хвиля масових арештів української інтелігенції. Приводом стала справа бельгійського студента-українця Ярослава Добоша, в якого під час обшуку знайшли самвидав. КДБ скористався цим, щоб завдати нищівного удару по дисидентському рухові.
Заарештували В'ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Дзюбу, подружжя Ігоря Калинця й Ірини Стасів-Калинець, Мирослава Осадчого, Семена Глузмана та багатьох інших. Одночасно з наукових установ і вишів звільнили сотні людей. Цю масштабну акцію назвали «генеральним погромом» української інтелігенції.
Вироки й долі засуджених
Судові процеси 1972–1973 рр. були закритими. Вироки сягали 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. Іван Дзюба 1973 р. під сильним тиском написав лист-покаяння й вийшов на волю, але більшість засуджених відбули строки повністю. Після 1972 р. дисидентський рух пішов у глибоке підпілля. Відкрито він відновив діяльність лише 1976 р., коли була створена Українська Гельсінська група (про це — в наступному уроці).
Дисидентський рух в УРСР не був однорідним. У ньому виокремлюють кілька течій, які різнилися цілями, але об'єднувалися мирними методами боротьби.
Течії дисидентського руху
Течія | Мета | Представники |
|---|---|---|
Національно-культурна | Захист української мови й культури | І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний |
Правозахисна | Захист прав людини, дотримання Конституції СРСР | В. Чорновіл, згодом УГГ |
Релігійна | Свобода віросповідання, легалізація УГКЦ | Підпільна УГКЦ, баптисти, свідки Єгови; Й. Тереля (Ініціативна група захисту прав віруючих, 1982) |
Самостійницька | Незалежність України, право на самовизначення | УРСС, Український національний фронт |
Вимоги дисидентів
Попри розбіжності в течіях, дисиденти висували спільні вимоги: дотримання радянської Конституції й законів (які на папері гарантували свободи), свобода слова, друку й віросповідання, звільнення політв'язнів, припинення русифікації й рівноправність української мови, право України на самовизначення.
Методи боротьби
Дисиденти ніколи не закликали до збройної боротьби. Вони діяли винятково мирними методами: поширювали самвидав, писали листи й петиції до влади, допомагали засудженим і їхнім родинам, вшановували Тараса Шевченка 22 травня біля його пам'ятників, оголошували голодування в таборах, зверталися до ООН і світової громадськості. Правозахисник — це людина, яка мирними засобами захищає порушені державою права людини.
Репресії: табори й каральна психіатрія
Радянська влада відповідала на мирний протест жорстокими репресіями. Дисидентів арештовували за статтею «антирадянська агітація і пропаганда», засуджували до таборів суворого режиму в Мордовії й на Пермщині, звільняли з роботи. Особливим інструментом була каральна психіатрія — примусове утримання здорових людей у спеціальних психіатричних лікарнях, де їх «лікували» сильнодійними препаратами. Жертвами каральної психіатрії стали Леонід Плющ і генерал Петро Григоренко.
Загибель у неволі
Деякі дисиденти так і не повернулися з ув'язнення. Валерій Марченко — журналіст і перекладач — помер у в'язничній лікарні 1984 р. Василь Стус — видатний поет — загинув у таборі на Пермщині 4 вересня 1985 р. 2005 року він посмертно удостоєний звання Героя України.
Приклад 1. Відповідність «дисидент — твір»
У завданні на відповідність потрібно поєднати чотирьох дисидентів (1–4) із чотирма творами (А–Г); одна відповідь зайва.
Дисидент | Твір |
|---|---|
1 Іван Дзюба | А «Інтернаціоналізм чи русифікація?» |
2 В'ячеслав Чорновіл | Б «Лихо з розуму» |
3 Михайло Брайчевський | В «Приєднання чи возз'єднання?» |
4 Василь Стус | Г збірка «Зимові дерева» |
Зайва відповідь: Д — роман «Собор» (автор — Олесь Гончар, не дисидент).
Розв'язання: Іван Дзюба написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1 → А). В'ячеслав Чорновіл упорядкував «Лихо з розуму» (2 → Б). Михайло Брайчевський — автор «Приєднання чи возз'єднання?» (3 → В). Василь Стус — автор збірки «Зимові дерева» (4 → Г).
Чому інші варіанти неправильні: якщо поставити Чорновола до «Інтернаціоналізму чи русифікації?» — це плутанина авторів; якщо приписати Стусові «Лихо з розуму» — ігнорування того, що Стус був поетом, а Чорновіл — публіцистом і упорядником документів.
Приклад 2. Послідовність подій
Розташуй події в хронологічній послідовності:
А початок видання «Українського вісника»
Б протест на прем'єрі «Тіней забутих предків»
В створення Української Гельсінської групи
Г друга хвиля арештів української інтелігенції
Розв'язання: протест у кінотеатрі «Україна» — 4 вересня 1965 р. (Б). «Український вісник» почав виходити 1970 р. (А). Друга хвиля арештів — 12 січня 1972 р. (Г). Українська Гельсінська група створена 1976 р. (В). Правильна послідовність: Б, А, Г, В.
Пастка: деякі учні ставлять «Український вісник» після арештів 1972 р., помилково вважаючи, що журнал виник як реакція на «генеральний погром». Насправді журнал виходив з 1970 р., тобто до другої хвилі арештів.
Приклад 3. Відповідність «поняття — визначення»
Поняття | Визначення |
|---|---|
1 самвидав | А поширення заборонених текстів у машинописних копіях |
2 тамвидав | Б друк заборонених творів за кордоном |
3 правозахисник | В той, хто мирно захищає права людини |
4 каральна психіатрія | Г ув'язнення інакодумців у психлікарнях |
Зайва відповідь: Д — «стабільність кадрів» (це поняття з економіки періоду «застою», не пов'язане з дисидентським рухом).
Розв'язання: самвидав — машинописні копії в СРСР (1 → А). Тамвидав — друк за кордоном (2 → Б). Правозахисник — мирний захисник прав людини (3 → В). Каральна психіатрія — примусове лікування в психлікарнях (4 → Г).
Приклад 4. Послідовність за уривками
Розташуй уривки з документів у хронологічній послідовності:
А «…зі сцени кінотеатру оголосили про арешти…»
Б «…вийшов перший випуск «Українського вісника»…»
В «…поет помер у пермському таборі…»
Г «…склав книжку з документів про двадцять засуджених…»
Розв'язання: уривок А описує протест 4 вересня 1965 р. (А → 1965). Уривок Г — книжка «Лихо з розуму» 1967 р. (Г → 1967). Уривок Б — «Український вісник» 1970 р. (Б → 1970). Уривок В — загибель В. Стуса 4 вересня 1985 р. (В → 1985). Правильна послідовність: А, Г, Б, В.
Плутати першу хвилю арештів (1965) з другою («генеральний погром», 1972). Запам'ятай: 1965 — арешти після прем'єри «Тіней забутих предків»; 1972 — масштабніша хвиля, яка почалася 12 січня зі справи Я. Добоша.
Плутати авторів ключових творів: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — Іван Дзюба, «Лихо з розуму» — В'ячеслав Чорновіл, «Приєднання чи возз'єднання?» — Михайло Брайчевський. Не переплутай їх між собою.
Плутати самвидав із тамвидавом. Самвидав — машинописні копії, які поширювали в СРСР. Тамвидав — друк за кордоном, звідки книжки таємно ввозили назад.
Вважати, що дисиденти закликали до збройної боротьби. Насправді вони діяли винятково мирно — словом, листами, самвидавом, зверненнями до світової громадськості.
Датувати загибель Василя Стуса 1972 роком — роком його арешту. Поета заарештували 1972 р., але загинув він у таборі на Пермщині 4 вересня 1985 р.
Вважати, що протест на прем'єрі «Тіней забутих предків» очолив режисер Сергій Параджанов. Насправді зі сцени виступив Іван Дзюба, а із зали його підтримали В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Параджанов був автором фільму, але не організатором протесту.
Тема дисидентського руху належить до теми 29 програми НМТ з історії України. На тесті можуть перевіряти такі програмові дати:
1965 — перша хвиля масових затримань української інтелігенції
1970–1972 — самвидавний журнал «Український вісник»
1972 — друга хвиля затримань («генеральний погром»)
1976 — створення Української Гельсінської групи
Обов'язково знай поняття «самвидав», «тамвидав», «правозахисник». Підкреслені персоналії програми, пов'язані з дисидентським рухом, — Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Петро Григоренко (тема 29) і Василь Стус (тема 28).
Формати завдань
Послідовність (завдання 25–27 у демоваріанті): потрібно розташувати 4 події в хронологічному порядку. Оцінювання: 3 бали за весь правильний ряд, 2 бали — за правильні першу й останню події, 1 бал — лише за одну з них. У демоваріанті 2026 р. завдання 27 — послідовність уривків документів тем 28, 29 і 30.
Відповідність (завдання 21–24): 4 пари, одна з п'яти відповідей зайва. 1 бал за кожну правильну пару, максимум 4 бали.
У демоваріанті 2026 р. завдання 30 («3 з 7») перевіряє біографію діяча за фото (теми 29, 30). Тож варто впізнавати дисидентів на світлинах.
Чим дисидент відрізнявся від шістдесятника?
Шістдесятники — це покоління української інтелігенції, яке сформувалося в роки «хрущовської відлиги» (1960-ті). Вони діяли в межах дозволеного: писали вірші, знімали фільми, займалися культурним відродженням. Дисиденти — це ті, хто відкрито протестував проти радянської системи; серед них багато шістдесятників, які перейшли до протесту після арештів 1965 р. Не всі шістдесятники стали дисидентами, і не всі дисиденти вийшли з шістдесятників: рух мав і інші джерела, зокрема самостійницьку УРСС.
Як поширювали самвидав, якщо ксероксів не було?
Тексти передруковували на друкарській машинці через копірку — це давало 3–5 копій за один прохід. Потім кожен, хто отримував таку копію, передруковував її ще для кількох людей. Так ланцюжок розростався. Ризик був величезний: зберігання самвидаву каралося тюремним строком, тому тексти ховали в тайниках, читали вночі, передавали лише найнадійнішим друзям.
Чому протест у кінотеатрі «Україна» став символом опору?
Тому що це був перший публічний, відкритий протест проти арештів інтелігенції в СРСР. Інтелігенція вийшла з «розумного підпілля» на сцену — буквально. Акція відбулася в центрі Києва, в присутності сотень глядачів, і про неї дізнався весь світ. Вона показала, що страх відступає, і стала початком організованого дисидентського руху.
Навіщо режим запроторював здорових людей до психлікарень?
Каральна психіатрія була зручним інструментом: вона не потребувала суду й вироку — достатньо було «діагнозу» від «слухняного» психіатра. Людину ізолювали на невизначений строк, дискредитували її (ніхто не вірить «божевільному»), і вона не ставала мучеником, як політв'язень у таборі. Цим методом «лікували» Леоніда Плюща, генерала Петра Григоренка та багатьох інших.
Чому арешти 1972 р. називають «генеральним погромом»?
Тому що це була не просто серія арештів, а тотальна зачистка української інтелігенції. Заарештували провідних дисидентів, але одночасно з наукових установ, університетів, редакцій, шкіл звільнили сотні людей, які не були дисидентами, але підозрювалися в «націоналізмі». Удар був настільки потужним, що дисидентський рух пішов у глибоке підпілля на кілька років.
1965 — перша хвиля арештів української інтелігенції; 4 вересня — протест на прем'єрі «Тіней забутих предків» (І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Стус).
Самвидав — машинописні копії заборонених текстів у СРСР; тамвидав — друк за кордоном.
Ключові твори: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (І. Дзюба), «Приєднання чи возз'єднання?» (М. Брайчевський), «Лихо з розуму» (В. Чорновіл), «Зимові дерева» (В. Стус).
1970–1972 — самвидавний журнал «Український вісник» В'ячеслава Чорновола.
1972 — друга хвиля арештів, «генеральний погром» української інтелігенції.
Течії дисидентського руху: національно-культурна, правозахисна, релігійна, самостійницька.
Методи — винятково мирні: самвидав, листи-протести, звернення до ООН і світової громадськості.
Репресії: табори суворого режиму (Мордовія, Пермщина), каральна психіатрія.
У неволі загинули Валерій Марченко (1984) і Василь Стус (1985).