Дисидентський рух: арешти 1965 і 1972 рр.

Наприкінці серпня — у вересні 1965 р. в УРСР відбулася перша хвиля масових затримань української інтелігенції. Ця дата є програмовою для НМТ. У Києві, Львові, Івано-Франківську та Тернополі заарештували понад 20 представників інтелігенції. Серед них — брати Михайло і Богдан Горині, Опанас Заливаха, Валентин Мороз, Святослав Караванський, Іван Світличний та інші. Арешти поклали край «хрущовській відлизі»: частина шістдесятників, які досі діяли в межах дозволеного, перейшла до відкритого протесту й стала дисидентами.

Протест у кінотеатрі «Україна»

4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем'єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Щойно в залі згасло світло, на сцену вийшов Іван Дзюба й повідомив глядачам про масові арешти української інтелігенції. Із зали його підтримали В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Вони закликали людей підвестися на знак протесту: «Хто проти тиранії — встаньте!». Адміністрація кінотеатру ввімкнула сирену, щоб заглушити виступи. Затримань на місці не було, але згодом учасників протесту покарали.

Наслідки протесту й суди

Учасників протесту в кінотеатрі покарали ще восени 1965 р.: їх звільняли з роботи, а Василя Стуса у вересні 1965 р. відрахували з аспірантури Інституту літератури АН УРСР. 1966 року відбулися закриті суди над заарештованими. Засуджені отримали вироки до 6 років таборів суворого режиму. Значення цих подій величезне: арешти 1965 р. стали вододілом між «відлигою» й епохою «застою». Частина шістдесятників, які досі сподівалися на еволюцію системи, зрозуміла, що відкритий опір неминучий, і перетворилася на дисидентів.

В умовах тотальної цензури дисиденти не могли друкувати свої твори в офіційних видавництвах. Вони винайшли два способи поширення правди: самвидав і тамвидав.

Що таке самвидав і тамвидав

Самвидав — це нелегальне поширення заборонених текстів у машинописних копіях. Автор або переписувач передруковував текст на друкарській машинці через копірку, щоб отримати одразу 3–5 примірників. Ці копії передавали з рук у руки, перечитували вночі, ховали в тайниках. Тамвидав — друк цих самих творів за кордоном, звідки книжки таємно переправляли назад до СРСР. Українські видавництва в діаспорі (наприклад, «Сучасність» у Мюнхені) публікували твори дисидентів, а західні дипломати, журналісти й туристи ввозили їх в Україну.

Ключові твори самвидаву

1965 року Іван Дзюба завершив працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Спираючись на ленінські гасла про рівноправність націй, він довів, що в УРСР насправді триває русифікація. Дзюба надіслав текст керівникам УРСР, сподіваючись на діалог, а 1968 р. його видали за кордоном — уже як тамвидав.

1966 року історик Михайло Брайчевський написав статтю «Приєднання чи возз'єднання?», у якій спростував офіційну тезу про «возз'єднання» 1654 р. і довів, що Переяславська угода була військово-політичним союзом, а не возз'єднанням.

1967 року В'ячеслав Чорновіл склав книжку «Лихо з розуму» — збірку документів і портретів 20 засуджених 1965–1966 рр. Того ж року Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника імені Берії» — сатиричний опис радянських таборів.

Листи-протести й поезія в тамвидаві

1968 року 139 науковців і митців підписали «лист 139» до керівників СРСР — протест проти незаконних судів і русифікації. Підписантів звільняли з роботи й виключали зі спілок письменників та художників. 1970 року в Брюсселі вийшла збірка поезій Василя Стуса «Зимові дерева» — класичний приклад тамвидаву.

Після першої хвилі арештів дисидентський рух не згас, а знайшов нову форму — самвидавний журнал. 1970 року В'ячеслав Чорновіл започаткував «Український вісник» — періодичне видання, яке виходило до 1972 р. і містило відомості про арешти, суди, утиски української культури та протести проти них. Ця дата (1970–1972) є програмовою для НМТ.

Друга хвиля арештів — «генеральний погром»

12 січня 1972 р. розпочалася друга хвиля масових арештів української інтелігенції. Приводом стала справа бельгійського студента-українця Ярослава Добоша, в якого під час обшуку знайшли самвидав. КДБ скористався цим, щоб завдати нищівного удару по дисидентському рухові.

Заарештували В'ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Дзюбу, подружжя Ігоря Калинця й Ірини Стасів-Калинець, Мирослава Осадчого, Семена Глузмана та багатьох інших. Одночасно з наукових установ і вишів звільнили сотні людей. Цю масштабну акцію назвали «генеральним погромом» української інтелігенції.

Вироки й долі засуджених

Судові процеси 1972–1973 рр. були закритими. Вироки сягали 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. Іван Дзюба 1973 р. під сильним тиском написав лист-покаяння й вийшов на волю, але більшість засуджених відбули строки повністю. Після 1972 р. дисидентський рух пішов у глибоке підпілля. Відкрито він відновив діяльність лише 1976 р., коли була створена Українська Гельсінська група (про це — в наступному уроці).

Дисидентський рух в УРСР не був однорідним. У ньому виокремлюють кілька течій, які різнилися цілями, але об'єднувалися мирними методами боротьби.

Течії дисидентського руху

Вимоги дисидентів

Попри розбіжності в течіях, дисиденти висували спільні вимоги: дотримання радянської Конституції й законів (які на папері гарантували свободи), свобода слова, друку й віросповідання, звільнення політв'язнів, припинення русифікації й рівноправність української мови, право України на самовизначення.

Методи боротьби

Дисиденти ніколи не закликали до збройної боротьби. Вони діяли винятково мирними методами: поширювали самвидав, писали листи й петиції до влади, допомагали засудженим і їхнім родинам, вшановували Тараса Шевченка 22 травня біля його пам'ятників, оголошували голодування в таборах, зверталися до ООН і світової громадськості. Правозахисник — це людина, яка мирними засобами захищає порушені державою права людини.

Репресії: табори й каральна психіатрія

Радянська влада відповідала на мирний протест жорстокими репресіями. Дисидентів арештовували за статтею «антирадянська агітація і пропаганда», засуджували до таборів суворого режиму в Мордовії й на Пермщині, звільняли з роботи. Особливим інструментом була каральна психіатрія — примусове утримання здорових людей у спеціальних психіатричних лікарнях, де їх «лікували» сильнодійними препаратами. Жертвами каральної психіатрії стали Леонід Плющ і генерал Петро Григоренко.

Загибель у неволі

Деякі дисиденти так і не повернулися з ув'язнення. Валерій Марченко — журналіст і перекладач — помер у в'язничній лікарні 1984 р. Василь Стус — видатний поет — загинув у таборі на Пермщині 4 вересня 1985 р. 2005 року він посмертно удостоєний звання Героя України.

Приклад 1. Відповідність «дисидент — твір»

У завданні на відповідність потрібно поєднати чотирьох дисидентів (1–4) із чотирма творами (А–Г); одна відповідь зайва.

Зайва відповідь: Д — роман «Собор» (автор — Олесь Гончар, не дисидент).

Розв'язання: Іван Дзюба написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1 → А). В'ячеслав Чорновіл упорядкував «Лихо з розуму» (2 → Б). Михайло Брайчевський — автор «Приєднання чи возз'єднання?» (3 → В). Василь Стус — автор збірки «Зимові дерева» (4 → Г).

Чому інші варіанти неправильні: якщо поставити Чорновола до «Інтернаціоналізму чи русифікації?» — це плутанина авторів; якщо приписати Стусові «Лихо з розуму» — ігнорування того, що Стус був поетом, а Чорновіл — публіцистом і упорядником документів.

Приклад 2. Послідовність подій

Розташуй події в хронологічній послідовності:

• А початок видання «Українського вісника»

• Б протест на прем'єрі «Тіней забутих предків»

• В створення Української Гельсінської групи

• Г друга хвиля арештів української інтелігенції

Розв'язання: протест у кінотеатрі «Україна» — 4 вересня 1965 р. (Б). «Український вісник» почав виходити 1970 р. (А). Друга хвиля арештів — 12 січня 1972 р. (Г). Українська Гельсінська група створена 1976 р. (В). Правильна послідовність: Б, А, Г, В.

Пастка: деякі учні ставлять «Український вісник» після арештів 1972 р., помилково вважаючи, що журнал виник як реакція на «генеральний погром». Насправді журнал виходив з 1970 р., тобто до другої хвилі арештів.

Приклад 3. Відповідність «поняття — визначення»

Зайва відповідь: Д — «стабільність кадрів» (це поняття з економіки періоду «застою», не пов'язане з дисидентським рухом).

Розв'язання: самвидав — машинописні копії в СРСР (1 → А). Тамвидав — друк за кордоном (2 → Б). Правозахисник — мирний захисник прав людини (3 → В). Каральна психіатрія — примусове лікування в психлікарнях (4 → Г).

Приклад 4. Послідовність за уривками

Розташуй уривки з документів у хронологічній послідовності:

• А «…зі сцени кінотеатру оголосили про арешти…»

• Б «…вийшов перший випуск «Українського вісника»…»

• В «…поет помер у пермському таборі…»

• Г «…склав книжку з документів про двадцять засуджених…»

Розв'язання: уривок А описує протест 4 вересня 1965 р. (А → 1965). Уривок Г — книжка «Лихо з розуму» 1967 р. (Г → 1967). Уривок Б — «Український вісник» 1970 р. (Б → 1970). Уривок В — загибель В. Стуса 4 вересня 1985 р. (В → 1985). Правильна послідовність: А, Г, Б, В.

• Плутати першу хвилю арештів (1965) з другою («генеральний погром», 1972). Запам'ятай: 1965 — арешти після прем'єри «Тіней забутих предків»; 1972 — масштабніша хвиля, яка почалася 12 січня зі справи Я. Добоша.

• Плутати авторів ключових творів: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — Іван Дзюба, «Лихо з розуму» — В'ячеслав Чорновіл, «Приєднання чи возз'єднання?» — Михайло Брайчевський. Не переплутай їх між собою.

• Плутати самвидав із тамвидавом. Самвидав — машинописні копії, які поширювали в СРСР. Тамвидав — друк за кордоном, звідки книжки таємно ввозили назад.

• Вважати, що дисиденти закликали до збройної боротьби. Насправді вони діяли винятково мирно — словом, листами, самвидавом, зверненнями до світової громадськості.

• Датувати загибель Василя Стуса 1972 роком — роком його арешту. Поета заарештували 1972 р., але загинув він у таборі на Пермщині 4 вересня 1985 р.

• Вважати, що протест на прем'єрі «Тіней забутих предків» очолив режисер Сергій Параджанов. Насправді зі сцени виступив Іван Дзюба, а із зали його підтримали В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Параджанов був автором фільму, але не організатором протесту.

Тема дисидентського руху належить до теми 29 програми НМТ з історії України. На тесті можуть перевіряти такі програмові дати:

• 1965 — перша хвиля масових затримань української інтелігенції

• 1970–1972 — самвидавний журнал «Український вісник»

• 1972 — друга хвиля затримань («генеральний погром»)

• 1976 — створення Української Гельсінської групи

Обов'язково знай поняття «самвидав», «тамвидав», «правозахисник». Підкреслені персоналії програми, пов'язані з дисидентським рухом, — Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Петро Григоренко (тема 29) і Василь Стус (тема 28).

Формати завдань

Послідовність (завдання 25–27 у демоваріанті): потрібно розташувати 4 події в хронологічному порядку. Оцінювання: 3 бали за весь правильний ряд, 2 бали — за правильні першу й останню події, 1 бал — лише за одну з них. У демоваріанті 2026 р. завдання 27 — послідовність уривків документів тем 28, 29 і 30.

Відповідність (завдання 21–24): 4 пари, одна з п'яти відповідей зайва. 1 бал за кожну правильну пару, максимум 4 бали.

У демоваріанті 2026 р. завдання 30 («3 з 7») перевіряє біографію діяча за фото (теми 29, 30). Тож варто впізнавати дисидентів на світлинах.

• 1965 — перша хвиля арештів української інтелігенції; 4 вересня — протест на прем'єрі «Тіней забутих предків» (І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Стус).

• Самвидав — машинописні копії заборонених текстів у СРСР; тамвидав — друк за кордоном.

• Ключові твори: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (І. Дзюба), «Приєднання чи возз'єднання?» (М. Брайчевський), «Лихо з розуму» (В. Чорновіл), «Зимові дерева» (В. Стус).

• 1970–1972 — самвидавний журнал «Український вісник» В'ячеслава Чорновола.

• 1972 — друга хвиля арештів, «генеральний погром» української інтелігенції.

• Течії дисидентського руху: національно-культурна, правозахисна, релігійна, самостійницька.

• Методи — винятково мирні: самвидав, листи-протести, звернення до ООН і світової громадськості.

• Репресії: табори суворого режиму (Мордовія, Пермщина), каральна психіатрія.

• У неволі загинули Валерій Марченко (1984) і Василь Стус (1985).