Політика українізації (коренізації)

Навесні 1923 року більшовицька партія опинилася перед викликом: як утримати владу в багатонаціональній державі, де неросійські народи становили майже половину населення? Відповіддю став курс на «коренізацію» — політику «укорінення» радянської влади серед місцевого населення через залучення національних кадрів, розвиток місцевих мов і шкіл. Розгляньмо, як цей курс реалізовували в Україні.

XII з’їзд РКП(б): проголошення коренізації

У квітні 1923 року відбувся XII з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) — РКП(б). Саме на ньому вперше на найвищому рівні проголосили курс на коренізацію. Термін походить від російського «корень» — корінь. Ішлося про те, щоб радянська влада «пустила коріння» серед неросійських народів СРСР. Для цього потрібно було висувати місцевих кадрів на керівні посади, перекладати діловодство й освіту на місцеві мови, створювати національні школи.

В Українській СРР цей загальносоюзний курс дістав назву «українізація». Варто запам’ятати: коренізація — це загальна політика для всього СРСР, а українізація — її конкретне втілення в УСРР. Це розрізнення варто знати: у програмі НМТ (тема 23) обидва поняття названо окремо.

Декрети ВУЦВК і Раднаркому УСРР (липень — серпень 1923)

У липні — серпні 1923 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) і Рада народних комісарів (Раднарком) УСРР ухвалили два ключові декрети:

• Декрет про українізацію шкільних і культурно-освітніх установ — передбачав поступове переведення шкіл, бібліотек, клубів на українську мову навчання й роботи.

• Декрет про рівноправність мов і допомогу розвиткові української мови — проголошував українську мову рівноправною з російською в усіх сферах суспільного життя й зобов’язував державні установи сприяти її розвитку.

Ці декрети стали правовою основою для всієї подальшої українізації. Вони не скасовували російську мову, але надавали українській статус, якого вона не мала за царату.

Мета більшовиків: чому вони пішли на українізацію?

Більшовики були централістами й не збиралися віддавати владу на місцях. Навіщо ж їм знадобилася підтримка української мови? Історики виокремлюють три головні цілі:

• Зміцнити владу через підтримку українського селянства й інтелігенції. Селяни становили понад 80% населення УСРР, і більшість із них не знала російської мови. Щоб донести до них більшовицькі гасла й заручитися їхньою лояльністю, треба було говорити з ними українською.

• Вибити ґрунт з-під ніг українського національного руху. Якщо радянська влада сама візьметься за розвиток української мови й культури, то національні партії (зокрема еміграційні) втратять головний аргумент — що більшовики «русифікують» Україну.

• Створити «привабливий образ» радянської України для українців, які жили в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині. Більшовики сподівалися, що українізація підштовхне західноукраїнські землі до возз'єднання з УСРР — але під радянською владою.

Межі українізації: що не підлягало змінам

Українізація мала чіткі межі, які ніколи не перетинала. По-перше, вона відбувалася під жорстким контролем комуністичної партії — однопартійність залишалася недоторканною. По-друге, Державне політичне управління (ДПУ) — радянська таємна поліція — працювало російською мовою й не підлягало українізації. По-третє, централізація в межах СРСР не ставилася під сумнів: Україна залишалася частиною єдиної держави з центром у Москві.

Водночас у рамках коренізації національні меншини УСРР (євреї, поляки, німці, болгари, греки та інші) отримали право на власні школи, пресу й культурні установи рідною мовою. Це називають «коренізацією меншин». У такий спосіб більшовики намагалися заручитися підтримкою не лише українців, а й інших народів республіки.

Після проголошення курсу на українізацію в 1923 році почалося її практичне втілення. Заходи охоплювали кілька сфер: діловодство, освіту, пресу, книговидання, театр і кадрову політику. Розгляньмо кожну з них.

Переведення діловодства на українську мову

Одним із перших і найпомітніших заходів стало переведення державних установ на українську мову діловодства. Для апарату було встановлено строки: 1925–1927 роки. Усі державні службовці зобов'язані були пройти курси українознавства — вивчити українську мову, історію та культуру України. Тих, хто відмовлявся або не опанував мову в установлений термін, звільняли без вихідної допомоги. Це був жорсткий, але дієвий захід.

Українізація освіти

У школах українська мова поступово ставала основною мовою навчання. До кінця 1920-х років переважна більшість українських дітей навчалася рідною мовою. Для цього створювали нові підручники, готували вчителів, відкривали українськомовні класи. У вишах українізація відбувалася повільніше, але й там частина факультетів перейшла на українську мову викладання.

Преса, книговидання, театр, радіо

Кількість українськомовних газет і журналів різко зросла. Якщо на початку 1920-х років українською мовою виходили лічені видання, то до кінця десятиліття їх стали сотні. Книговидання українською мовою збільшилося в рази. Театр отримав державну підтримку — саме в 1920-ті роки розквітли українські театральні колективи, зокрема «Березіль» Леся Курбаса. Радіомовлення також перейшло на українську мову.

Висування українців на керівні посади

Окремий напрям українізації — кадрова політика. Партія почала активно висувати українців на керівні посади в державному апараті, партійних органах і господарських структурах. Результат був вражаючим: частка українців у Комуністичній партії (більшовиків) України — КП(б)У — зросла приблизно з чверті (близько 25% у 1922 році) до понад половини (понад 50% у 1927 році).

Наслідки українізації

Українізація мала глибокі й неоднозначні наслідки. З одного боку, вона спричинила справжнє культурне піднесення 1920-х років. Українська мова вперше за багато десятиліть отримала реальну державну підтримку. Зросла частка українців у містах — раніше міста були переважно російськомовними. Збільшилася кількість українців серед робітників. Активно розвивалася наука — Всеукраїнська академія наук (ВУАН) видавала праці українською мовою. Література переживала небувалий розквіт.

З іншого боку, українізація живила національне відродження, яке більшовики не могли контролювати повністю. Що глибшою ставала українізація, то більше вона породжувала національну свідомість, а це суперечило інтересам централізованої радянської держави. Саме тому режим згодом згорнув українізацію — у 1933 році її було фактично припинено, а багатьох її провідників репресовано.

Українізацію втілювали в життя конкретні люди. Найважливішу роль у цьому процесі відіграли два наркоми освіти УСРР — Олександр Шумський і Микола Скрипник. Їхні долі показово ілюструють, як радянська влада спочатку заохочувала українізацію, а потім жорстоко розправилася з її провідниками.

Олександр Шумський (нарком освіти 1924–1927)

Олександр Шумський був колишнім боротьбистом — членом Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), яка 1920 року самоліквідувалася й увійшла до КП(б)У. У 1924 році його призначили народним комісаром освіти УСРР. На цій посаді Шумський виявив себе палким прихильником українізації. Він вимагав не лише перекласти діловодство й освіту на українську мову, а й активно висувати українців на керівні посади в партії й уряді. Це вже виходило за межі того, що Москва вважала прийнятним.

Шумський відкрито критикував генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича. Каганович, який очолював партійну організацію України в 1925–1928 роках, формально проводив українізацію, але водночас боровся з «національними ухилами». Він уважав, що українізація не повинна послаблювати центральну владу. Конфлікт між Шумським і Кагановичем закінчився поразкою Шумського: у 1927 році його зняли з посади наркома освіти й вислали з України.

Микола Скрипник (нарком освіти 1927–1933)

Після усунення Шумського наркомом освіти став Микола Скрипник — старий більшовик, який ще до революції брав участь у соціал-демократичному русі. Скрипник продовжив українізацію, але діяв обережніше. За його керівництва українізація шкіл і вишів набула найбільшого розмаху. Він також підтримував українську освіту й культуру за межами УСРР — на Кубані та в інших регіонах РСФРР, де проживало українське населення.

«Харківський правопис» (1928)

Найвагомішим здобутком Скрипника вважають ухвалення «Харківського правопису» (у народі — «скрипниківка»). У 1927 році в Харкові, тодішній столиці УСРР, відбулася Всеукраїнська правописна конференція, яка виробила спільні правописні норми для УСРР і західноукраїнських земель. У 1928 році цей правопис затвердили офіційно. Він став першим спільним правописом, виробленим за участі науковців із радянської України та Галичини; його прийняли й на західноукраїнських землях у складі Польщі.

Важливо запам'ятати: «Харківський правопис» затвердили за наркома М. Скрипника, а не О. Шумського. Шумського на той час уже зняли з посади.

Доля Скрипника трагічна. У 1933 році, коли українізацію почали згортати, його звинуватили в націоналізмі. Не чекаючи арешту, Микола Скрипник наклав на себе руки.

У другій половині 1920-х років, коли українізація набирала обертів, у партійному керівництві почали лунати тривожні сигнали. Москва й ЦК КП(б)У побачили в деяких діячах «національний ухил» — тобто відхід від генеральної лінії партії в бік українського націоналізму. Проти трьох діячів висунули звинувачення, які дістали назви за їхніми прізвищами: «шумськізм», «хвильовізм» і «волобуєвщина». Розгляньмо кожне з них.

«Шумськізм» (1926–1927)

Звинувачення в «шумськізмі» висунули проти наркома освіти Олександра Шумського. Його провина полягала в тому, що він вимагав прискорити українізацію й активно висувати українців на керівні посади в партії та уряді. Для більшовицького керівництва це звучало як заклик до «націоналістичного переродження» партії. У 1926–1927 роках пленум ЦК КП(б)У засудив «шумськізм» як націоналістичний ухил. Шумського зняли з посади й вислали з України. Пізніше, в 1930-ті роки, його репресували.

«Хвильовізм» (1926)

«Хвильовізм» — звинувачення, висунуте проти письменника Миколи Хвильового. У 1925–1926 роках в Україні точилася літературна дискусія. Хвильовий виступив із гаслом «Геть від Москви!» — він закликав українську культуру орієнтуватися на Європу, а не на російську літературу. Для партійного керівництва це було неприйнятно: воно вбачало в цьому розрив «єдиного фронту» радянських культур. У 1926 році Хвильового звинуватили в націоналізмі. Його змусили публічно «каятися», але він продовжував писати. Згодом, у 1933 році, не витримавши цькування, Хвильовий наклав на себе руки.

«Волобуєвщина» (1928)

«Волобуєвщина» — звинувачення проти економіста Михайла Волобуєва. У 1928 році він опублікував статтю «До проблеми української економіки», де доводив, що економіка України за царату мала колоніальний характер щодо Росії, і таке становище зберігалося в СРСР. Волобуєв вимагав розглядати господарство УСРР як цілісний економічний організм, а не як сировинний додаток до Росії. Для радянського керівництва це було небезпечною тезою: вона ставила під сумнів саму доцільність централізованого планування з Москви. Волобуєва звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи й змусили «каятися».

Значення звинувачень

Усі три звинувачення — «шумськізм», «хвильовізм» і «волобуєвщина» — стали сигналом для української інтелігенції: українізацію дозволено лише в тих межах, які визначила Москва. Щойно хтось намагався вийти за ці межі — вимагати реальної влади для українців, орієнтувати культуру на Європу або критикувати економічну залежність України від Росії — його негайно звинувачували в націоналізмі й змушували публічно «каятися». Це був механізм контролю, який готував ґрунт для майбутнього згортання українізації.

Розгляньмо кілька типових завдань НМТ на тему українізації. Кожен приклад показує, як перевіряють знання на тесті, і пояснює, чому правильна відповідь саме така.

Приклад 1. Завдання «3 з 7» — заходи українізації

Завдання: Які три заходи з перелічених належать до політики українізації?

• Запровадження продподатку

• Переведення діловодства державних установ на українську мову

• Обов'язкове вивчення російської мови (1938)

• Курси українознавства для державних службовців

• Створення колгоспів

• Збільшення кількості українськомовних шкіл

• Запровадження паспортної системи

Розв'язання: Відкидаємо заходи, які не стосуються українізації. Продподаток — елемент непу, а не українізації. Обов'язкове вивчення російської мови запровадили 1938 року, коли українізацію вже згорнули. Колгоспи — продукт колективізації кінця 1920-х — 1930-х років. Паспортну систему ввели 1932 року, вона не пов'язана з українізацією.

Правильні відповіді: переведення діловодства державних установ на українську мову, курси українознавства для державних службовців, збільшення кількості українськомовних шкіл.

Приклад 2. Вибір однієї відповіді за уривком постанови

Завдання: Прочитайте уривок з історичного документа.

«Службовців державних установ, які протягом року не опанують української мови в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків, звільняти без вихідної допомоги».

Якої політики стосується цей уривок?

• Нової економічної політики (непу)

• Українізації

• Колективізації

• Політики «воєнного комунізму»

Розв'язання: Ключові слова — «української мови», «службовців державних установ», «звільняти». Це прямо вказує на політику українізації, яка передбачала обов'язкове вивчення української мови держслужбовцями під загрозою звільнення. НЕП стосувався економічних реформ (продподаток, вільна торгівля). Колективізація — створення колгоспів. «Воєнний комунізм» — політика часів громадянської війни (продрозкладка, заборона торгівлі).

Правильна відповідь: українізації.

Приклад 3. Вибір однієї відповіді — автор статті

Завдання: Хто автор статті, у якій економіку України названо колоніальною щодо Росії?

• Олександр Шумський

• Микола Хвильовий

• Михайло Волобуєв

• Микола Скрипник

Розв'язання: Згадайте, хто з цих діячів писав про економіку. О. Шумський — нарком освіти, його звинувачували в «шумськізмі» за політичні вимоги. М. Хвильовий — письменник, його «хвильовізм» стосувався літератури. М. Скрипник — нарком освіти, творець «Харківського правопису». А от М. Волобуєв був економістом, і саме він у статті «До проблеми української економіки» (1928) доводив колоніальний статус економіки України.

Правильна відповідь: Михайло Волобуєв.

Приклад 4. Вибір однієї відповіді — мета коренізації

Завдання: Що було головною метою більшовиків у політиці коренізації?

• Відновити незалежність УНР

• Створити багатопартійну систему

• Зміцнити свою владу через підтримку місцевого населення

• Запровадити ринкову економіку

Розв'язання: Більшовики були противниками незалежності України — вони розгромили УНР. Багатопартійність вони ліквідували ще на початку 1920-х років. Ринкова економіка — це елемент непу, а не коренізації. Головна мета коренізації — зміцнити радянську владу, здобувши підтримку місцевого населення через розвиток його мови й культури.

Правильна відповідь: зміцнити свою владу через підтримку місцевого населення.

Тема українізації містить кілька пасток. Ось найпоширеніші помилки, яких припускаються учні, — запам'ятай їх, щоб не втратити бали.

• Плутати дати: 1923 — початок українізації, 1933 — її згортання. Багато хто помилково вважає, що українізація почалася пізніше, наприклад 1925 року, коли з'явилися перші результати. Насправді рішення про коренізацію ухвалили на XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 року.

• Приписувати «Харківський правопис» О. Шумському. Насправді його затвердили 1928 року, коли наркомом освіти був М. Скрипник. Шумського на той час уже зняли з посади.

• Вважати українізацію ініціативою українських національних сил. Це поширена помилка. Курс проголосила сама партія більшовиків на XII з'їзді РКП(б). Українські комуністи (Шумський, Скрипник) лише виконували цей курс, а іноді намагалися його поглибити — за що й поплатилися.

• Плутати «волобуєвщину» (економіка, М. Волобуєв) і «хвильовізм» (література, М. Хвильовий). Запам'ятай: Волобуєв — економіст, Хвильовий — письменник. Шумський — політик.

• Думати, що українізація скасувала однопартійність чи вийшла з-під контролю Москви. Українізація відбувалася в жорстких рамках: однопартійність, ДПУ й централізація не підлягали змінам.

• Змішувати коренізацію (загальносоюзний курс) і українізацію (її варіант в УСРР). Коренізацію проводили серед усіх неросійських народів СРСР, а українізація — лише в УСРР.

Тема українізації належить до теми 23 програми НМТ з історії України. Ось що саме перевіряють і в яких форматах.

Що потрібно знати

• Дата 1923 — початок коренізації / українізації (XII з'їзд РКП(б)).

• Персоналії: О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв — хто вони і в чому суть звинувачень проти них.

• Поняття програми: «коренізація», «українізація»; «Харківський правопис» — додатковий контекст.

• Уміння: пояснювати наслідки українізації — зростання частки українців у містах і в партії, розвиток української школи, преси й науки.

Формати завдань

• «3 з 7» (завдання 28–30): серед семи варіантів потрібно вибрати три заходи українізації. 1 бал за кожен правильний вибір, максимум — 3 бали.

• Вибір однієї відповіді з чотирьох (завдання 1–20): за уривком постанови чи статті визначити, якої політики він стосується, або назвати автора. 1 бал.

Стратегія для роботи з уривком

Коли бачиш у тесті уривок документа, дій за таким алгоритмом:

1. Шукай ключові слова: «українська мова», «діловодство», «службовці», «курси українознавства». Вони майже напевно вказують на українізацію.

2. Перевір дату документа (якщо вказана). Вона не повинна бути пізнішою за 1933 рік — після цього українізацію згорнули.

3. Якщо в уривку згадано економічні терміни (колонія, залежність, господарство) — можливо, це М. Волобуєв.

4. Якщо в уривку йдеться про літературу, орієнтацію на Європу — це М. Хвильовий.

5. Якщо йдеться про вимоги прискорити українізацію й висувати українців на посади — це О. Шумський.

• 1923 — XII з'їзд РКП(б) проголосив курс на коренізацію; в УСРР він дістав назву українізація й охопив діловодство, школи, пресу.

• Мета більшовиків — зміцнити владу через підтримку селянства й інтелігенції, вибити ґрунт з-під національного руху, створити привабливий образ радянської України для західних українців.

• Наркоми освіти: О. Шумський (1924–1927) — вимагав прискорити українізацію, звинувачений у «шумськізмі»; М. Скрипник (1927–1933) — продовжив українізацію, затвердив «Харківський правопис» (1928).

• «Шумськізм» (О. Шумський, політика), «хвильовізм» (М. Хвильовий, література), «волобуєвщина» (М. Волобуєв, економіка) — звинувачення в націоналізмі 1926–1928 рр., сигнал про межі українізації.

• Наслідки: культурне піднесення 1920-х рр., зростання частки українців у містах і в КП(б)У (з ~25% до понад 50%), розвиток української школи, преси й науки.

• Українізацію згорнули 1933 року, оскільки вона живила національне відродження, яке виходило з-під контролю Москви.