Глосарій

Художній засіб, при якому абстрактне поняття або людський тип втілюється в конкретному образі, персонажі чи предметі. У байці «Бджола та Шершень» Бджола алегорично зображує мудру людину, а Шершень — людей, що живуть крадіжкою чужого.

Повтор однакових або подібних приголосних звуків у рядку чи строфі. Наприклад, у рядку «Попелястих, пелехатих» повторюються звуки [п] і [л], що створює враження легкості й пухкості хмар.

Стислий натяк на відому історичну подію, літературний твір, міфологічний чи біблійний сюжет. Розрахована на обізнаність читача й збагачує текст додатковими смислами.

Анафора — стилістична фігура, повтор слів або словосполучень на початку кількох рядків чи речень. У вірші «Всякому місту — звичай і права…» анафора створює ритмічний вступ: «Всякому… всяка… всякому… всякеє».

Стилістична фігура, що полягає в різкому протиставленні образів, понять, явищ, характерів або частин тексту для увиразнення думки, підкреслення контрасту. Наприклад: зима ↔ весна, сльози ↔ сміх, своє ↔ чуже.

Давньогрецька та давньоримська цивілізація (VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.), чия культура, міфологія, філософія й література стали джерелом образів і тем для неокласицизму.

Повтор однакових або подібних голосних звуків у рядку чи строфі. У «Блакитній Панні» асонанс на [а] в рядках «запашна», «майорить», «довгождана, нездоланна», «Блакитна Панна» створює відчуття простору й світла.

Невеликий повчальний алегоричний твір, у якому персонажі-тварини чи комахи уособлюють людські риси, а висновок сформульовано в моралі. Зразок — «Бджола та Шершень» Г. Сковороди.

Ліро-епічний твір із незвичайним, часто фантастичним сюжетом. Поєднує епічну оповідь (історію) і ліричне переживання (почуття автора або героя).

Бароко — літературний напрям XVII–XVIII ст., для якого характерні контрасти й антитези (земне ↔ небесне, життя ↔ смерть), ускладнена метафорика, алегорія, дидактизм, мотиви «memento mori» і марноти світу, словесна гра.

Художній прийом — натяк на відомий біблійний сюжет або образ. У поезії «Пам'яті тридцяти» Тичина використовує біблійні алюзії на Каїна (братовбивця) і Новий Заповіт (християнське вчення про мучеництво).

Вид комічного, за якого висока, серйозна тема викладається низьким, простонародним стилем. Комічний ефект виникає через невідповідність між предметом і мовою опису. Приклад: «Енеїда» Котляревського, де античні герої говорять як українські козаки.

Вільний вірш, у якому немає сталих рими й віршового розміру; рядки мають різну довжину, а ритм тримається на інтонації, повторах слів і синтаксичному паралелізмі.

Драматичний жанр із серйозним, гострим конфліктом людини з обставинами чи іншими людьми; зображує приватне життя, фінал не обов'язково трагічний. Приклад із програми НМТ: «Наталка Полтавка» І. Котляревського (соціально-побутова драма).

Внутрішній конфлікт — це зіткнення протилежних бажань, цінностей або переконань у свідомості одного персонажа. У новелі «Я (Романтика)» він виявляється як боротьба між фанатичною відданістю «загірній комуні» та синівською любов'ю до матері.

Зображення думок і переживань персонажа, подане як його мовлення «про себе». У новелі «Модри Камень» фінальний внутрішній монолог розвідника переходить у вдаваний діалог із Терезою.

Художній засіб, навмисне перебільшення ознак, розмірів, сили чи почуттів для підсилення враження, героїзації або створення комічного ефекту. Наприклад: «Вся Вкраїна плаче» — перебільшення масштабу горя.

Лірика, у якій автор висловлює патріотичні почуття, роздуми про долю народу, Батьківщини, рідної мови, суспільні ідеали та громадянську позицію. Приклад: «Любіть Україну!» В. Сосюри.

Художній прийом, заснований на перебільшенні, поєднанні реального й фантастичного, потворного й смішного, що створює виразний сатиричний ефект. У комедії «Мина Мазайло» гротескними є сцена «сімейної ради» з голосуванням за прізвище та уроки вимови літери «г».

Добродушний сміх над собою й обставинами; м'яко підсвічує смішні сторони життя, не має на меті знищити об'єкт сміху. Провідний вид комічного в усмішках Остапа Вишні.

Характерна ознака символізму: протиставлення реального, видимого світу й ідеального, прихованого, який митець може лише натяком передати через образи-символи.

Літературний рід, призначений для сцени. Дія розгортається через діалоги й монологи дійових осіб, оповідача немає, авторське слово — лише в ремарках. Приклади: «Наталка Полтавка», «Мартин Боруля».

Жанр драматичного твору, у якому реалістичні події поєднуються з фантастичними, казковими елементами, міфологічними персонажами й чудесними перетвореннями. «Лісова пісня» Лесі Українки — класичний зразок драми-феєрії.

Ліро-епічний фольклорний твір козацької доби про героїчні події. Ознаки: астрофічність (немає строф), речитативне виконання під кобзу чи бандуру, тричастинна будова (заплачка — основна частина — славослів'я).

Частина сюжету, у якій автор знайомить читача з обставинами, місцем і часом дії до початку основного конфлікту. У «Тигроловах» експозиція — опис «ешелону смерті», що мчить Транссибірською магістраллю.

Течія модернізму, що прагне передати напружені емоції, суб'єктивні переживання й крик душі через гіперболу, контрастні образи й деформацію реальності. Найяскравіший український зразок — новела Василя Стефаника «Камінний хрест»; риси експресіонізму є й у новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)».

Художнє означення, яке підкреслює характерну рису предмета чи явища. У «Пісні про рушник» вжито епітети: «рушник вишиваний», «росяниста доріжка», «зелені луги», «солов'їні гаї».

Повтор слова або словосполучення наприкінці кількох рядків, строф або речень (єдинокінцівка). Підсумовує думку й надає рядкам завершеності.

Літературний рід, у якому оповідач розповідає про події, персонажів та їхні вчинки. Має сюжет, описи, діалоги. Приклади: «Кайдашева сім'я», «Тигролови».

Культ краси й мистецтва як найвищих цінностей, характерний для модернізму. У новелі виявляється через музику Софії, малярство Ганнусі та постійні розмови про мистецтво («штуку»).

Початковий момент розвитку сюжету, у якому виникає або окреслюється основний конфлікт твору. У «Марусі Чурай» зав'язкою є сцена суду над Марусею.

Звуковий образ — враження, яке виникає в читача завдяки звукопису: шелест листя, гуркіт грому, дзвін крапель, шум вітру тощо. Звуковий образ тісно пов'язаний із настроєм твору й допомагає читачеві «почути» описане явище.

Художній засіб, заснований на доборі слів з однаковими або подібними звуками (алітерація приголосних, асонанс голосних) для створення звукового образу. У вірші Тичини алітерація шиплячих [ш], [ч] і свистячих [с] імітує шелест липового листя.

Головна думка художнього твору, те, що автор хоче донести до читача. Відповідає на питання: «Що автор утверджує?». У вірші «Ти знаєш, що ти — людина?» ідея — життя неповторне й скінченне, тому жити й кохати треба вже тепер.

Поділ літературних жанрів на «високі» (трагедія, ода, героїчна епопея — для царів і героїв, піднесеним стилем) і «низькі» (комедія, байка, сатира — для простих людей, розмовною мовою), характерний для класицизму.

Течія модернізму (від фр. impression — враження), що прагне зафіксувати миттєві враження, гру світла й тіні, мінливі барви й звуки, передати суб'єктивний стан героя через внутрішній монолог і психологічний пейзаж.

Стилістична фігура, що полягає в навмисній зміні звичайного (прямого) порядку слів у реченні. Використовується, щоб виділити важливе слово, створити ритм або урочисту інтонацію. Типові випадки: означення після означуваного слова («народів других»), присудок перед підметом, додаток на початку речення.

Іносказання — спосіб висловлювання, за якого абстрактне поняття передається через конкретний образ. Алегорія є одним із видів іносказання, де образ має одне стале тлумачення.

Ознака неокласицизму: насиченість твору філософськими роздумами, культурними алюзіями, розрахованість на освіченого читача, здатного впізнати античні й світові літературні ремінісценції.

Опис внутрішнього простору приміщення (хати, кімнати, світлиці). Свідчить про побут, достаток, смаки й характер персонажів, може передавати атмосферу твору.

Тематичний різновид лірики, у якому головним змістом є почуття, переживання, інтимні стосунки, кохання ліричного героя. Пейзаж у ній слугує тлом для розкриття внутрішнього світу, а не самоціллю.

Вид комічного, за якого справжній зміст протилежний буквальному; прихована насмішка. Автор говорить одне, а має на увазі інше. Приклад: у «Кавказі» Шевченка під «просвітою» приховано поневолення.

Алюзія, що відсилає до відомої історичної події або постаті. Наприклад, Аскольдова могила у вірші Тичини — алюзія на місце поховання київського князя Аскольда, підступно вбитого князем Олегом, який захопив Київ.

Ліро-епічна пісня про конкретні історичні події й осіб. Строфічна, коротша за думу, призначена для співу. Зразки: «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то хміль».

Строфа з чотирьох рядків. У сонеті два катрени становлять першу частину твору (4 + 4 рядки).

Літературний жанр, який поєднує ознаки прозового твору (повісті) та кіносценарію: текст складається з епізодів-«кадрів», містить описи візуальних планів, звуків і монтажних переходів.

Літературний напрям XVII–XVIII століть, що сформувався у Франції. Ґрунтується на культі розуму, наслідуванні античних зразків, нормативності (правила для кожного жанру), ієрархії жанрів («високі» й «низькі») та правилі трьох єдностей у драмі. Теоретичні засади виклав Нікола Буало в трактаті «Поетичне мистецтво» (1674).

Художній прийом, за якого автор використовує кольори для створення зорових образів, передачі настрою або символічного значення. У вірші Антонича «Різдво» кольоропис виявляється в контрасті золотого місяця на тлі білого снігу й нічної темряви.

Драматичний жанр, у якому зображено життєві суперечності в комічному, смішному вигляді; має оптимістичне забарвлення й часто завершується щасливо або іронічно. «Мина Мазайло» — комедія, бо висміює мовне мавпування через гротескні ситуації.

Побудова літературного твору, розташування його частин. У новелі «Модри Камень» композиція включає оповідь-спогад від першої особи та прикінцевий внутрішній монолог.

Зіткнення протилежних інтересів, поглядів або прагнень персонажів, що становить основу розвитку дії в драматичному творі; у «Мартині Борулі» головний конфлікт — між прагненням Мартина Борулі стати дворянином і дійсністю, що робить цю мрію неможливою.

Момент найвищого напруження в сюжеті, вирішальна сутичка між героєм і антагоністом. У «Тигроловах» кульмінація — двобій Григорія з майором Медвином у тайзі, де Григорій убиває свого переслідувача.

Літературний рід, у якому ліричний герой висловлює думки й почуття в момент переживання. Сюжету зазвичай немає, провідні — настрій і мотив. Приклади: «Contra spem spero!», «Любіть Україну!».

Ліричний відступ — позасюжетний елемент твору, у якому автор або оповідач висловлює власні почуття, роздуми, оцінки, не пов'язані безпосередньо з розвитком сюжету. У «Майстрі корабля» ліричні відступи присвячені морю, молодості, мистецтву й творчості; в усмішці «Сом» — це опис заплави Осколу з водяними ліліями й дикими качками.

Невеликий віршований твір, що передає думки, почуття й переживання ліричного героя. Найпоширеніший жанр лірики, до якого належить більшість поезій програми НМТ.

Ліричний герой — образ людини в ліричному творі, чиї думки й почуття виражає автор. У вірші «Всякому місту — звичай і права…» ліричний герой протиставлений натовпові: він не женеться за чинами й багатством, а прагне вмерти з ясним розумом і чистою совістю.

Літературний рід, що поєднує ознаки епосу (сюжет, персонажі, події) та лірики (почуття, роздуми, ліричні відступи). До ліро-епосу належать роман у віршах, поема, балада. «Маруся Чурай» — ліро-епос, бо має епічну основу й ліричні монологи-сповіді.

Сукупність спільних світоглядних і художніх засад, які об'єднують творчість письменників певної доби. Програма НМТ називає п'ять напрямів: бароко, класицизм, реалізм, модернізм і постмодернізм.

Найширша група художніх творів, об'єднаних способом зображення дійсності. Літературних родів три: епос, лірика, драма. Ліро-епос — міжродове утворення, що поєднує ознаки епосу й лірики.

Означення, яке лише виділяє предмет серед інших за об'єктивною ознакою (матеріал, призначення, час) і не має образності. На відміну від епітета, не є тропом. Приклади: «дерев'яний стіл», «залізнична станція».

Ситуація на грані життя і смерті, буття і небуття, свідомості й божевілля (прощання назавжди, смерть, втрата, еміграція). Характерний для експресіонізму, де людина постає в момент найвищого душевного напруження.

Перенесення ознак одного предмета чи явища на інший за подібністю; приховане порівняння без сполучника (як, мов, наче). Наприклад: «слово — криниця», «залізна воля».

Означення, вжите в переносному значенні, яке поєднує ознаки епітета й метафори. Наприклад: «весна золота» — весна не буквально золота, а прекрасна, цінна.

Троп, у якому назва одного предмета замінюється назвою іншого на основі реального зв'язку (суміжності) між ними. Типи зв'язку: автор — твір («читати Шевченка»), місце — люди («зала аплодувала»), посудина — вміст («з'їв дві тарілки»), матеріал — виріб («на столі срібло»).

Алюзія, що відсилає до античних міфів або міфологічних сюжетів. Наприклад, Прометей у «Кавказі» Шевченка — алюзія на міф про титана, який украв вогонь у богів і був прикутий до скелі за добро людям.

Літературний напрям кінця XIX — початку XX століття, що зосереджується на внутрішньому світі людини, психологізмі, естетизмі, оновленні художньої форми. У новелі «Valse melancolique» риси модернізму — увага до настрою, культ краси, образ «нової жінки».

Розлоге висловлення однієї дійової особи в драматичному творі, звернене до себе, до інших персонажів або до глядача.

Повчальний висновок байки, у якому сформульовано головну ідею твору. У байках Григорія Сковороди мораль має окрему назву «Сила» й часто буває довшою за саму розповідь.

Стійкий смисловий елемент твору, тема чи ідея, що повторюється й розвивається. У поезії «Задивляюсь у твої зіниці…» провідні мотиви: синівська любов, історична пам'ять, відповідальність за долю народу.

Ознака символістської поетики: особлива увага до звучання вірша — ритму, алітерацій, асонансів, повторів, мелодійної інтонації, які створюють настрій і передають прихований зміст через звук.

Національні символи — образи, чиє символічне значення закріплене віковою традицією українського народу: калина (Україна, дівоча краса), верба (рідний дім, невмирущість), мати (Батьківщина), рушник (доля, дорога), червоне (любов), чорне (журба).

Течія модернізму 1920-х років, що орієнтується на античну й світову класичну традицію, вирізняється ясністю, гармонією, стриманістю почуттів, інтелектуалізмом і культом досконалої форми; улюблений жанр — сонет.

Неоромантизм — течія модернізму, у центрі якої сильна особистість, що протистоїть обставинам, виявляє волю, бореться за мрію, незважаючи на буденність. У творчості Лесі Українки неоромантизм виявився в мотивах «надії без надії» та конфлікті мрії й реальності.

Новела — невеликий прозовий твір із гострим, напруженим сюжетом і несподіваною розв'язкою. У новелі «Я (Романтика)» дія стиснута в часі (кілька днів облоги міста), конфлікт гранично загострений, а фінал — постріл сина в матір — вражає несподіваністю й трагізмом.

Умовний носій авторської позиції в художньому творі; не тотожний реальному авторові, а є художнім образом, який передає ставлення до зображуваного.

Образ-символ — художній образ, який крім прямого значення має додаткове, переносне, узагальнене значення. У «Майстрі корабля» море символізує свободу й творчість, бриг — культуру нації, якір — надію, а «майстер корабля» — митця-творця.

Стилістична фігура, у якій поєднуються слова з протилежним, несумісним значенням в одному словосполученні (наприклад, «гнів пречистий», «живий труп»). Відрізняється від антитези тим, що протилежні поняття не протиставляються, а зливаються в єдиний образ.

Оповідач — особа, від імені якої ведеться розповідь у літературному творі. У новелі «Я (Романтика)» оповідач — це «я», голова «чорного трибуналу комуни». Оповідь ведеться від першої особи, ім'я героя не назване, що робить його узагальненим образом людини революції.

Опис природи в літературному творі. В усмішці «Сом» пейзаж річки Оскіл (заплава, очерети, латаття, водяні лілеї, дикі качки) виконує не лише тло, а й самостійну ліричну функцію.

Тематичний різновид лірики, у якому головним предметом зображення є природа, а почуття ліричного героя передаються через опис пейзажу. У вірші Тичини пейзажна лірика поєднана з інтимною: весняна ніч, липа, гаї, солов'ї передають стан закоханості.

Спосіб творення тропа, за якого назва переноситься з одного предмета на інший на основі їхньої схожості за формою, кольором, функцією чи іншою ознакою. Характерний для метафори. Наприклад: «ліс шепоче» — шум лісу схожий на шепіт.

Спосіб творення тропа, за якого назва переноситься з одного предмета на інший на основі реального, логічного зв'язку між ними (автор — твір, місце — люди, посудина — вміст, матеріал — виріб). Характерний для метонімії.

Дійова особа літературного твору, наділена певними рисами характеру, вчинками, мовленням і світоглядом. У романі «Маруся Чурай» персонажами є Маруся, Гриць Бобренко, Іван Іскра, Галя Вишняківна та інші.

Художній засіб, за якого неживі предмети, явища природи або абстрактні поняття наділяються людськими властивостями (здатністю говорити, чути, бачити, відчувати). У вірші Тичини персоніфіковано липу, старі гаї та «дідугани».

Прихований зміст, який читач відчуває за словами, вчинками або жестами героїв, хоча автор не висловлює його прямо. У психологічній новелі підтекст часто важливіший за те, що сказано вголос.

Ліричний жанр, призначений для співу; має строфічну будову, ритмічність, народнопісенну образність і просту мелодійну мову. «Пісня про рушник» належить саме до цього жанру.

Епічний твір середнього обсягу, який охоплює кілька епізодів життя героя, має кілька сюжетних ліній і послідовний (часто хронологічний) розвиток подій. Посідає проміжне місце між новелою й романом.

Стилістична фігура, що полягає в навмисному повторенні слова, словосполучення або рядка для підсилення виразності, наголошення на головній думці. У вірші «Ти знаєш, що ти — людина?» повторюються слова «єдина», «одні», «Інші», «спішити треба».

Великий віршований ліро-епічний твір із розгорнутим сюжетом, персонажами й ліричними відступами. Різновиди: соціально-побутова, політична сатирична, філософська поема-притча, бурлескно-травестійна.

Поема, що поєднує ознаки ліро-епосу (сюжетність, ліричне начало) і притчі (повчальна розповідь з алегоричним змістом). Біблійний сюжет «Мойсея» прочитується як алегорія долі українського народу.

Частини художнього твору, які не просувають сюжет (не розвивають дію), але поглиблюють зміст: портрет, пейзаж, інтер'єр, ліричний відступ. Вони характеризують героїв, створюють настрій і передають авторську оцінку.

Художній засіб, за допомогою якого одне явище або предмет зіставляється з іншим за спільною ознакою; уводиться сполучниками «як», «мов», «немов», «наче»; у вірші «Любіть Україну!»: «як сонце», «як вітер, і трави, і води».

Опис зовнішності персонажа: обличчя, постать, одяг, жести, хода. Прямо чи через окрему деталь характеризує героя, його характер, соціальний стан, настрій.

Жанр лірики — віршоване або прозове звертання до певної особи чи групи осіб, що містить повчання, заклик, докір або прохання. Шевченко назвав свій твір «посланієм» у заголовку.

Художнє означення, яке закріпилося за певним словом у фольклорній традиції й переходить із твору в твір. У «Слові про похід Ігорів»: «чисте поле», «сизий орел», «сірий вовк», «бистрії коні», «синє море», «золоте стремено», «мечі харалужні», «черлені щити», «стріли гартовані».

Явище в літературі й культурі другої половини XX – початку XXI ст., що характеризується недовірою до «великих розповідей» (єдиних істин та ідеологій), іронічною грою з уже наявними текстами й формами, інтертекстуальністю, змішуванням високого й низького, фрагментарністю та карнавальністю. В українській літературі постмодернізм з'являється з кінця 1980-х років.

Класицистична вимога до драми: єдність дії (одна сюжетна лінія), єдність часу (події вкладено в короткий проміжок, в ідеалі — до однієї доби) та єдність місця (усі події відбуваються в одному місці). Сформульоване Нікола Буало в «Поетичному мистецтві».

Коло питань, які порушує автор у творі. У «Марусі Чурай» проблематика охоплює вірність і зраду, митця й суспільство, народ і владу, історичну пам'ять, духовність і прагматизм.

Ім'я або назва персонажа, яка прямо вказує на його характер, соціальну роль або ставлення автора до нього. Наприклад, у «Наталці Полтавці» Возний і Виборний — це назви посад, що визначають статус персонажів.

Ідейна течія XVIII століття, що проголошувала цінність людини незалежно від походження — за розумом і моральними чеснотами. У літературі класицизму просвітницька ідея виявляється в повчальності та звеличенні простої людини, як-от у «Наталці Полтавці» Котляревського.

Художній прийом, що полягає в зіставленні протилежних образів, понять або явищ для підкреслення контрасту. Є основою антитези, а також може використовуватися в оксимороні (де протилежності поєднано в одному словосполученні).

Реальна особа, яка стала основою для створення літературного персонажа. У «Майстрі корабля» прототипом Сева є Олександр Довженко, а То-Ма-Кі — сам Юрій Яновський.

Стилістична фігура, у якій явища природи зіставляються з внутрішнім станом людини. Природа і людина ніби віддзеркалюють одна одну. Класичний зразок: «Віють вітри, віють буйні, / Аж дерева гнуться; / Ой як болить моє серце, / А сльози не ллються» — буря в природі відповідає болю в серці.

Літературний напрям, що правдиво, об'єктивно й усебічно зображує дійсність у її типових проявах. В українській літературі реалізм був провідним напрямом другої половини XIX століття.

Авторська вказівка в драматичному творі, яка описує місце дії, зовнішність, поведінку або інтонацію персонажів. У «Мині Мазайлі» ремарки допомагають зрозуміти, як персонажі реагують на мовні ситуації.

Ретроспекція — композиційний прийом, коли оповідач повертається в минуле, згадує події, що відбувалися раніше. У «Майстрі корабля» ретроспекція охоплює майже весь текст: сімдесятирічний То-Ма-Кі згадує свою молодість на кінофабриці.

Рядок або фраза, яка повторюється в тексті кілька разів, створюючи ритмічну єдність. У «Слові про похід Ігорів»: «О Руськая земле, уже за горою єси!», «за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!», а також повтор «Ярославна рано плаче в Путивлі…» перед кожним звертанням плачу.

Риторичне запитання — стилістична фігура, запитання, яке не потребує відповіді, бо вона очевидна або на нього неможливо відповісти. Використовується для привернення уваги й посилення емоційного впливу. Наприклад: «Ти знаєш, що ти — людина?» (Василь Симоненко).

Стилістична фігура — звертання до неживого предмета, явища, відсутньої особи чи абстрактного поняття. Не потребує відповіді, підсилює емоційність і створює урочисту інтонацію. Адресат стоїть у кличному відмінку, часто з вигуком «О». Приклад: «О слово рідне! Орле скутий!..»

Фінальна частина сюжету, у якій завершується основний конфлікт. У «Тигроловах» розв'язка — утеча Григорія й Наталки до Маньчжурії, де вони здобувають волю.

Метафора, яка не обмежується одним словом або словосполученням, а розвивається впродовж кількох рядків, строф або всього твору, створюючи цілісний образ. Наприклад: «О слово, кринице жива! / З якої покоління п'ють…» — слово назване криницею, і цей образ розгортається далі.

Великий епічний твір з багатьма сюжетними лініями, розгалуженою системою персонажів, широким охопленням подій у просторі й часі. Час дії може тривати місяці або роки.

Роман, написаний віршованою мовою, який поєднує ознаки роману (багато сюжетних ліній, розгалужена система персонажів) і поезії (віршова форма, ритм, рими). У програмі НМТ — «Маруся Чурай» Ліни Костенко (історичний роман у віршах).

Уїдлива, нищівна насмішка, що викриває негативні риси особи чи явища. У посланні «І мертвим, і живим…» Шевченко каже, що «ясновельможнії гетьмани» — це «раби, подножки, грязь Москви».

Сатира — різновид комічного в літературі, що висміює негативні явища дійсності, суспільні вади або людські пристрасті. У вірші Сковороди «Всякому місту — звичай і права…» сатира спрямована на кар'єризм, обман, жадобу й марноту світських розваг; у комедії Куліша «Мина Мазайло» — на малоросійство, кар'єризм, міщанство й великодержавний шовінізм.

Художній образ, що має багатозначний зміст і вказує на глибшу ідею. У «Мойсеї» символами є пустеля (випробування, очищення від рабства), обіцяний край (свобода, державність), терен (жертовність пророка), Азазель (зневіра).

Літературна течія кінця XIX — початку XX ст., що проголошує: справжня реальність прихована за світом видимих речей, а поезія має натякати на неї через багатозначні символи, музику й асоціації. У програмі НМТ символізм представлений творчістю Миколи Вороного («Блакитна Панна»).

Стилістична фігура, що полягає в однаковій граматичній будові сусідніх рядків або речень. Підсилює ритм і створює ефект повторюваної структури. Наприклад, у Лесі Українки: «Буду сіять барвисті квітки, / Буду сіять квітки на морозі, / Буду лить на них сльози гіркі» («Contra spem spero!»).

Ліричний жанр, вірш із 14 рядків, поділених на два катрени (чотиривірші) й два терцети (тривірші), із чіткою системою римування. Сонетна форма вимагає досконалої майстерності й цінувалася неокласиками.

Причиново-наслідковий зв'язок між соціальними обставинами життя персонажа та його вчинками. Реаліст показує, як зовнішні умови (злидні, несправедливість) впливають на внутрішній світ і штовхають до певної поведінки.

Сукупність художніх особливостей, які вирізняють манеру письма. Розрізняють індивідуальний стиль письменника (кольоропис Коцюбинського, лаконізм Стефаника) і стиль доби (бароко як стиль).

Система подій художнього твору в тій послідовності, у якій їх подано читачеві. Сюжет відповідає на запитання «що відбувається?» і може порушувати хронологію (на відміну від фабули).

Повторення тих самих або спільнокореневих слів у межах одного речення чи сусідніх речень для підсилення значення. У фольклорі — навмисний художній засіб, у діловому мовленні — стилістична помилка.

Коло життєвих явищ, зображених у творі; відповідає на питання «про що твір?». У формулюванні теми переважають іменники: зображення, розповідь, життя, історія.

Група ліричних творів, об'єднаних провідною темою й мотивом. Програма НМТ визначає чотири різновиди: інтимна, громадянська (патріотична), пейзажна та філософська лірика.

Строфа з трьох рядків. У сонеті два терцети становлять другу частину твору (3 + 3 рядки) і зазвичай містять висновок.

Різновид літературного напряму з особливими рисами. У програмі НМТ імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм і неокласицизм зафіксовані як течії модернізму.

Персонаж, який уособлює характерні риси певної соціальної групи (селян, міщан, чиновників), а не є винятковою особистістю. Його поведінка пояснюється середовищем, походженням і соціальним становищем.

Звичне для персонажа середовище: побут, праця, родинні стосунки, суспільні відносини. Реаліст показує героя в типових обставинах, щоб пояснити, як соціальне середовище формує характер.

Вид комічного, за якого відомий твір (зазвичай класичний) переробляється: героїв переносять в інше, приземлене середовище, зберігаючи впізнаваність сюжету. Приклад: «Енеїда» Котляревського травестує Вергілієву «Енеїду», переносячи античних героїв в український побут XVIII століття.

Драматичний жанр, у якому комічне й трагічне переплетені так, що сміх поєднано зі співчуттям; у «Мартині Борулі» дослідники вбачають риси трагікомедії, хоч автор назвав п'єсу комедією.

Синонім до персоніфікації. Наділення неживих об'єктів людськими рисами. Уживається переважно в українському літературознавстві як відповідник терміна «персоніфікація».

Роман, у якому місто є не просто тлом, а головним чинником формування характерів, конфліктів і проблематики твору. «Місто» Підмогильного вважають першим українським урбаністичним романом, бо в ньому Київ виступає активною силою, що змінює свідомість героя.

Невеликий гумористичний (іноді сатиричний) прозовий твір, створений Остапом Вишнею; розповідь від першої особи, анекдотична ситуація, розмовна інтонація, сміх без злості.

Філософська лірика — тематичний різновид лірики, у якому автор розмірковує про сенс буття, життя і смерть, добро і зло, моральні цінності. Вірш «Всякому місту — звичай і права…» належить до філософської лірики, оскільки його центральна тема — людські пристрасті й чиста совість перед смертю.

Узагальнене й водночас конкретне зображення людини, предмета, явища чи події, створене засобами мистецтва, через яке автор виражає ідею твору.

Принцип модернізму, за яким твір не копіює реальність, а створює власний умовний світ, де образи, символи й підтекст важливіші за правдоподібність деталей.

Частина дії (акту) в драматичному творі, що змінюється з виходом або відходом персонажа. Синонім: явище.

Неформальне літературне угруповання поетів, що склалося в Києві в 1920-х роках; ядро — Максим Рильський, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен; сповідували принципи неокласицизму.

Літературне угруповання львівських модерністів початку XX ст., яке орієнтувалося на західноєвропейські зразки й пропагувало оновлення української літератури. Одна з маніфестацій українського модернізму.