Глосарій

Абревіатура — це скорочене позначення, утворене з перших літер або частин слів повної назви. Ініціальні абревіатури (ООН, ЄС, МОН, НБУ, ЗСУ) мають рід головного слова повної назви, за яким узгоджують прикметники й дієслова минулого часу.

Алфавіт (абетка) — це встановлена послідовність букв певної мови. Український алфавіт налічує 33 букви, зафіксовані в «Українському правописі» (редакція 2019 року).

Алфавітний порядок — це спосіб розташування слів за послідовністю букв в алфавіті: слова порівнюють буква за буквою до першої відмінної букви, і те слово, чия відмінна буква стоїть ближче до початку алфавіту, розташовують раніше.

Апостроф (') — це графічний знак, який в українському письмі позначає тверду вимову попереднього приголосного перед я, ю, є, ї. Апостроф не є буквою і не входить до алфавіту, тому під час упорядкування слів за алфавітом його не враховують.

Пом'якшення твердого приголосного перед м'яким, яке не позначають на письмі м'яким знаком. Наприклад, у слові пісня [п'іс'н'а] звук [с] пом'якшується перед [н'].

Буква — це графічний знак, який на письмі позначає звук або сполучення звуків. В українському алфавіті 33 букви, кожна з яких має малу і велику форму.

Голосні о, е, які зникають (випадають) у непрямих відмінках слова, на відміну від чергування, де о, е переходять в і. Наприклад: сон — сну, день — дня, вітер — вітру.

Склад, який закінчується на голосний звук. У відкритому складі в українській мові звичайно виступають о, е, які в закритому складі чергуються з і.

Приголосний звук, що вимовляється без участі голосових зв'язок: к, п, т, ф, х, с, ш, ц, ч та інші. В українській мові префікс з- змінюється на с- лише перед глухими к, п, т, ф, х.

Звук мовлення, що утворюється за допомогою голосу без участі шуму. В українській мові шість голосних звуків: [а], [о], [у], [е], [и], [і].

Графіка — розділ мовознавства, що вивчає способи передавання звуків мовлення на письмі за допомогою букв та інших графічних знаків.

Група приголосних — це два або більше приголосних звуки, що стоять між голосними в слові. Під час переносу таку групу можна ділити по-різному, наприклад: се-стра, сес-тра, сест-ра.

Давальний відмінок (кому? чому?) — один із відмінків української мови, що вказує на адресата дії або особу, для якої щось призначено. Іменники чоловічого роду II відміни мають у давальному відмінку паралельні закінчення -ові (-еві, -єві) та -у (-ю), а іменники середнього роду — лише -у (-ю).

Дефіс (-) — це графічний знак, який використовують для напівзлитого написання частин складних слів. Дефіс не є буквою і не входить до алфавіту, тому під час упорядкування слів за алфавітом його не враховують.

Шумний приголосний звук, який утворюється шумом за участю голосу (шум переважає над голосом). В українській мові дзвінкі шумні мають глухі пари: [б]—[п], [д]—[т], [з]—[с] тощо. Сонорні [в], [м], [н], [л], [р], [й] теж дзвінкі, але в них голос переважає над шумом, і глухих пар вони не мають.

Диграф — це сполучення двох букв, яке позначає один звук. В українській мові диграфами є дж і дз у межах однієї морфеми (джміль — [дж], дзвін — [дз]). На межі морфем ці сполучення позначають два звуки.

Склад, який закінчується на приголосний звук. У закритому складі в українській мові на місці о, е з'являється і (чергування о, е з і).

Збіг голосних (зиява) — це ситуація, коли поряд опиняються два голосні звуки, що створює незграбне звучання; щоб уникнути збігу голосних, в українській мові вживають форми в та й.

Збіг приголосних — це ситуація, коли поряд опиняються два або більше приголосних звуки, що ускладнює вимову; щоб уникнути збігу приголосних, в українській мові вживають форми у та і.

Найменша неподільна одиниця мовлення, яку ми чуємо й вимовляємо. На письмі звуки позначають буквами, а в мовознавчих записах — квадратними дужками: [а], [б], [с].

Звук [й] — м'який сонорний приголосний звук, який в українській мові можна позначити буквами й, я, ю, є, ї залежно від позиції в слові.

Звукосполучення [йі] — це два звуки, які завжди позначає буква ї в українській мові: приголосний [й] і голосний [і]. На відміну від букви і, яка після приголосного дає лише один звук [і], ї в будь-якій позиції дає саме [йі].

Звукосполучення [шч] — це два звуки, які завжди позначає буква щ в українській літературній мові: твердий шиплячий [ш] і твердий шиплячий [ч]. Вимова щ як одного м'якого довгого звука є впливом російської мови й помилкою.

Перетворення кінцевого приголосного твірної основи під час додавання суфіксів -ськ- або -ств-: г, ж, з → з; к, ч, ц → ц; х, ш, с → с. Ці зміни обов'язково відображаються на письмі.

Знак м'якшення (м'який знак, ь) — буква, яка не позначає окремого звука, а вказує на м'якість попереднього приголосного (кінь, мідь, батько).

Ініціали — це перші літери імені та по батькові особи (Т. Г., І. Я.). Під час переносу ініціали не можна відривати від прізвища.

Йотовані букви — це я, ю, є, ї, які можуть позначати два звуки: приголосний [й] і відповідний голосний ([йа], [йу], [йе], [йі]). У певних позиціях я, ю, є позначають лише один голосний звук і м'якість попереднього приголосного, а ї завжди позначає [йі].

Приголосний звук, під час вимови якого середня частина язика піднімається до твердого піднебіння. В українській мові м'які: [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [дз'], [л'], [н'], [р'] і завжди м'який [й]. М'якість на письмі позначають ь, і, я, ю, є.

Межа морфем — це місце, де закінчується одна морфема (префікс, корінь, суфікс) і починається інша. Для підрахунку звуків важливо визначати межу морфем, щоб зрозуміти, чи позначають дж і дз один звук (у межах однієї морфеми) чи два (на межі префікса й кореня).

Милозвучність (евфонія) — це уникання збігу кількох приголосних або кількох голосних звуків у мовленні задля легкості вимови й приємного звучання.

Місцевий відмінок (на кому? на чому?) — відмінок, що вказує на місце або об'єкт дії й уживається лише з прийменниками (у, на, при, по). Іменники II відміни мають у місцевому відмінку закінчення -і (у лісі), -у (-ю) у словах із суфіксами -ок, -ик (у садку) та -ові (-еві) у назвах осіб (при батькові).

Принцип українського правопису, за яким значущі частини слова (корінь, префікс, суфікс) пишуть однаково незалежно від вимови. Завдяки цьому уподібнення на письмі здебільшого не позначають: пишемо боротьба, а вимовляємо [бород'ба].

Твердий приголосний, який перед голосним [і] вимовляється з легким пом'якшенням, але не стає м'яким. Напівпом'якшеними бувають губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж] і [г], [ґ], [к], [х] перед [і]. На письмі позначають знаком [·].

Перенос слова — це поділ слова на частини для перенесення з одного рядка в інший. В українській мові перенос здійснюють за складами, дотримуючись правил правопису.

Сполучення -оро-, -оло-, -ере-, -еле- в коренях слів, у яких здебільшого не відбувається чергування о, е з і (мороз, берег, холод, шелест), за винятком окремих слів (поріг — порога) та родового відмінка множини (голова — голів).

Подовжений приголосний — це приголосний звук, який вимовляється довше за звичайний. На письмі його позначають подвоєною буквою (нн, тт, лл, сс, дд, зз, жж), але це один звук, а не два. Наприклад, у слові «знання» [знан':а] подвоєне нн дає один довгий звук [н':].

Позначення м'якості — способи передавання м'якості приголосних на письмі за допомогою м'якого знака (ь) та букв і, я, ю, є, які пом'якшують попередній приголосний.

Вимова приголосного з додатковим підняттям середньої частини язика до твердого піднебіння, що на письмі передається м'яким знаком (ь), буквами і, я, ю, є та сполученням ьо після приголосного.

Звук мовлення, що утворюється за допомоги голосу й шуму або лише шуму. В українській мові 32 приголосні звуки, які поділяють на дзвінкі, глухі й сонорні, а також на тверді, м'які й напівпом'якшені.

Прикметник, утворений від назви міста, села, країни, регіону чи іншого географічного об'єкта за допомогою суфікса -ськ- (празький, черкаський, кременчуцький). Такі прикметники особливо часто трапляються в завданнях НМТ на зміни приголосних.

Приголосні звуки [з], [с], [ц] та їхні м'які відповідники, які утворюються зі свистом. В українській мові вони можуть уподібнюватися до шиплячих перед шиплячими приголосними.

Склад — це частина слова, яку вимовляють одним поштовхом видихуваного повітря. Склад завжди утворює голосний звук; скільки в слові голосних, стільки й складів.

Утворення граматичних форм того самого слова (відмінювання за відмінками, дієвідмінювання за особами тощо) без зміни його лексичного значення.

Процес утворення нових слів від наявних за допомогою суфіксів, префіксів та інших словотвірних засобів.

Дзвінкий приголосний, у якому голос значно переважає над шумом. Сонорні не мають глухої пари. До них належать [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й].

Співвідношення звуків і букв — це порівняння кількості звуків і букв у слові. В українській мові воно може бути різним: звуків може бути більше (їжак — 4 букви, 5 звуків), менше (день — 4 букви, 3 звуки) або однаково (пам'ять — 6 і 6).

Випадіння одного приголосного звука в групі з трьох (або більше) приголосних для полегшення вимови. На відміну від уподібнення, спрощення позначаємо на письмі: пишемо так, як вимовляємо (чесний, а не честний).

Суфікс, за допомогою якого утворюють іменники зі значенням 'сукупність осіб, спільнота, стан' (козацтво, товариство, студентство). Перед ним кінцеві приголосні основи змінюються так само, як перед суфіксом -ськ-.

Суфікс, за допомогою якого утворюють прикметники зі значенням 'належний до когось/чогось' або 'пов'язаний із кимось/чимось', зокрема від географічних назв (Прага — празький, козак — козацький). Перед ним відбуваються зміни кінцевих приголосних основи.

Частина слова без закінчення, від якої утворюють нове слово за допомогою суфікса. Наприклад, для прикметника 'празький' твірною основою є 'Праг-' (від Прага).

Слово, від якого утворено інше (похідне) слово. Наприклад, для слова «сестричка» твірним є «сестриця», а для «книжечка» — «книжка».

Зміна одного приголосного звука під впливом сусіднього, унаслідок чого звуки зближуються за дзвінкістю-глухістю, м'якістю або місцем і способом творення. На письмі уподібнення здебільшого не позначають.

Фонетична транскрипція — це запис слова звуками в квадратних дужках, який точно передає вимову. Наприклад, слово «щастя» у транскрипції має вигляд [шчаст'а], що показує 6 звуків, хоча букв лише 5.

Принцип українського правопису, за яким слово пишемо приблизно так, як вимовляємо. Спрощення в групах приголосних є одним із виявів цього принципу: звук, що не вимовляється, здебільшого не пишемо (чесний, а не честний).

Заміна одного голосного звука іншим у споріднених словах або формах того самого слова, зумовлена історичними фонетичними процесами (наприклад, о — і, е — і, е — о, о — а, е — и).

Чергування сполучника або початкового звука слова між формами і та й залежно від звукового оточення: і вживають між приголосними, на початку речення, після паузи та перед словами на [й] (я, ю, є, ї); й — між голосними та після голосного перед приголосним.

Закономірна зміна одного приголосного звука на інший у межах однієї морфеми залежно від граматичної форми слова. В особових формах дієслів II дієвідміни чергування відбувається в 1-й особі однини: д — дж (ходити — ходжу), з — ж (возити — вожу), с — ш (просити — прошу), т — ч (платити — плачу), ст — щ (чистити — чищу), зд — ждж (їздити — їжджу).

Чергування прийменника, префікса або початкового звука слова між формами у та в залежно від звукового оточення: у вживають між приголосними, на початку речення перед приголосним і перед в, ф, льв, св, тв, хв; в — між голосними, після голосного перед приголосним і на початку речення перед голосним.

Приголосні звуки [ж], [ч], [ш], [дж], які утворюються з шипінням. В українській мові вони не мають м'яких відповідників (перед [і] лише напівпом'якшуються) і можуть уподібнюватися до свистячих перед свистячими приголосними.